Месник
Шрифт:
За столом сиділи довго. Болік і Льолік по черзі забирали дівиць і відправлялися в масажну кімнату, Саня розповідав про свою денну розмову в ресторані, Модя слухав неуважно, намагаючись не зустрічатися очима з Ланою. Лана ж зумисне підстерігала його погляд, нахиляючись до столу, торкалася плеча, просила подати келих – загравала. «Знущається, – думав. – Красива, бісиха… Не піддамся. Якщо б її не було, я напевно повів би якусь зозулю до масажної кімнати. А чому б і ні?…»
– Коли він сказав, що все нормально, претензій
– Даремно! – повернувся до дійсності Окунь, сьорбнув пива. – У будь-якому разі поперед тебе повинен був іти хтось із хлопців. Ти сам говорив, що у великих грошах друзі тонуть, партнери захлинаються, а домовленості нічого не варті.
– Лохонувся, мля! Так… Повірив…
– А хлопці? Ті, що залишилися в ресторані…
– Пішли через кухню.
– Легко ми вискочили з халепи.
– Їм досі ніхто не чинив серйозного опору, тому й не готові були, розслабилися. Це зіграло нам на руку.
– Так… Не треба чекати, поки вони що-небудь придумають, ми маємо першими зробити наступний хід, – міркував Модест.
– Тут треба б із шефом порадитися, – Сашко потягнувся. – У столицю мотнусь. Сьогодні дзвонив. Завтра і поїду.
– Сам? – підняла очі Лана.
– Візьму з собою Модю. А ви тут обережніше, бажано пересуватися парами. В офісі – насторожі, у місті – назирці. Поки все владнаємо.
– Модю, а тебе ніколи ніхто не бив? – Лана розсміялася.
– Щоб сильно – то ні…
– А сильно – це як?
Лана згорнулася калачиком під його важкою рукою. У квартирі Лани було так затишно, що хотілося як можна довше не заснути. Нічні звуки, відрізані склопакетами, розтікалися по стінах будинку нагору і вниз, безсило йшли в землю або летіли в небо. Лана сама запросила його до себе, а він не відмовився. Хіба ніч із жінкою до чогось зобов’язує? Особливо якщо вона того хоче…
– Чому ти зі мною?
– Ну, Сашко ж сказав, що бажано пересуватися парами…
– А чому ти не з Сашком?
Лана підняла голову, сіла.
– Я була з ним.
– Більше не хочеш з ним бути?
– Не хочу. Він часто йде до інших жінок, потім повертається і говорить, що моя попка найкраща в світі…
– Це я так сказав.
– Він теж так говорив. Не хочу, щоб мене порівнювали з ким-небудь іншим…
– А якщо я піду до іншої жінки?
– Ти не підеш. А якщо підеш – не повернешся.
– А ти можеш піти до іншого?
– Зараз не можу, – розсміялася.
– Ну, взагалі…
Лана нахилилася, обхопила його голову руками, подивилася в очі.
– Звичайно ж я можу піти, – видихнула вона, схилившись на подушку. – Але я не хочу йти від тебе. Я не думаю про це, я це відчуваю. Адже я можу бути з чоловіком лише в тому випадку, якщо його
Лана піднялася в повний зріст, однією ногою переступила через чоловіка і так завмерла над ним, опустивши голову і пронизуючи його очима. Модест бачив її всю. Очі звикли до темряви. Вузьке правильне обличчя, великі чорні очі, коротке чорне волосся, напружені гострі груди, акуратно підстрижена темна доріжка поміж ніг, округлі стегна, довгі виточені ноги.
– У тебе надзвичайна краса… Незвична…
– Може бути. Мій тато – узбек. Мама – українка. Тато дав мені ім’я – Ланарія…
– Це що значить?
– Не знаю. І тато не знає. Він сказав, що це найкрасивіше слово, яке він чув. І він це слово подарував найкрасивішій дівчинці, щоб вона була найгарнішою жінкою у світі.
Лана повільно присіла, впускаючи чоловіка в себе… Підвелася… Сіла… Впала йому на груди… Гострі нігтики увіткнулися в тугі чоловічі плечі.
– Будь у мені… Не виходь… До ранку…
– Господи!.. Я зараз помру…
– Не квапся, рідний…
– У мене сто років не було жінки!
Лана обхопила його ногами так, що здавалося, тіла їхні зрослися. Вона не дозволяла йому нічого робити, сама рухалася, прискорюючись, задихаючись, шепочучи щось смішне, звабне, соромливе… Не дозволила йому вийти, як першого разу, коли вони мов божевільні впали на ліжко, зриваючи один з одного одяг. Забрала в себе все до краплиночки, перевернула його на себе, ніби струшуючи все-все-все, що ще могло залишитися. Давила його плечі, втискуючи в себе ще глибше. Стогнала… Плакала… Сміялася…
У дрімоті притихли… Сіпнулися… Роззирнулись… Згадали.
– Ти хто?
– Я – твоя жінка.
– Я хто?
– Ти – мій мужчина. Най-най-найкоханіший!
– Лана… Ланарія… Так не буває.
– А як буває?
– Ще вчора у мене було інше життя… За що мене Господь обрав? Чому мене?
– Егоїст! Господь обрав нас! Мене і тебе.
– Чому Господь обрав нас?
– Тому, що ти найкращий, і я найкраща.
Мовчали. Довго мовчали… Темінь розсіювалася. Розчинялася.
– Лано, як ти тут опинилася? У цьому місті…
– Ти хотів запитати у Сашка? Рік тому разом зі своїм шефом він був у столиці однієї азіатської країни. Я тільки закінчила школу охоронців, мені доручили їх охороняти… Це довга історія.
– Розкажи…
– Добре. Його шеф мене примітив і шепнув своїм партнерам, моїм землякам, «замовив» мене. Мені поставили завдання: пе-ре-спати! Тим більше у мої обов’язки входило добувати інформацію…
– Ти шпигунка?
– Вгамуйся! Я працювала в державній службі охорони, це були мої прямі обов’язки. Але ж, не про те мова… Все моє єство збунтувалося… Ти не бачив шефа?