Мерці

Роздобудько Ирэн Виталиевна

За тиждень її відправили до Артеку. Але в місто Заріна так і не повернулася: влітку батьки розлучилися, розміняли квартиру, а доньку відправили жити до бабусі у передмістя. Слід її загубився…

ЕПІЛОГ

Вони сиділи в маленькій кав’ярні на березі теплого оксамитового моря.

Південне містечко

вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору світло рожеву креветку — закручені вусики вуличок та зеленуватий хвіст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроці — білі кав’яреньки під червоними парасольками, посередині міста — острівець ґотики, де бруківка ніколи не омивалася сонцем, а вночі старовинні флюґери виспівували свої давні мелодії. Їх ніхто не знав у цьому місті, ніхто не кликав, не набивався в гості чи на «шашлики», ніхто не звертав уваги на їхні потерті джинси і на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидіти на ґазонах і цілуватися посеред вулиць.

Море неспішно котило свої довгі теплі хвилі, погойдуючи вдалині біло рожеві вітрильники…

— Відверто кажучи, — сказала Віра, потягуючи крізь соломинку мартіні з льодом, — я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б міг подумати, що на це здатні якісь підлітки? Дивно, але Саламандра ще тоді попереджала мене. Ніби щось передбачала…

— Не згадуй більше про це, мале, — поклав руку на її плече Стас. — Усе позаду.

— Так, позаду… — погодилася вона. — Тепер усе буде інакше. А як твій роман?

— Лишилася тільки кінцівка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.

— Що то буде?

— Цього разу — детектив.

Вони засміялися. Знахабнілі тлусті чайки снували у них під ногами, мов кицьки, вимагаючи хліба. Віра годувала

їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовіччі, куди не долинають жодні урбаністичні звуки. У цій кав’ярні замість електричного манґала палало справжнє вогнище, на якому вусатий господар смажив баранину.

— Хочеш морозива? — запитав він.

Віра кивнула, і Стас пішов до шинквасу. Йому й досі здавалося, що варто невчасно обернутися — і вона зникне, розчиниться у повітрі, втече в астрал. Він від чував її погляд спиною.

Віра й справді дивилася йому вслід. А потім, як це бувало не раз, примружила очі, й перед нею вималювався інший силует — до болю знайомий, мінливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!

«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, — ніби промовляла вона. — Але пам’ятаєш, що я тобі казала: високе — приречене на брутальну загибель?»

Віра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцією морозива, схожого на букет різнобарвних кульбабок.

«Тобі не було й сімнадцяти, — подумки відказала подрузі Віра. — Звідки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрінемося з тобою у Ротонді, моя мила Саламандро, я викличу тебе в таверні на Родосі чи в марбурзькому гаштеті — ми ще посперечаємось. І вип’ємо справжнього вермуту. Тільки це буде не скоро.

Дай мені довести, що ти була не зовсім права. Дай мені час…»

«Маленька нахабо! Хіба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І — прощавай!» — легкий мінливий силует розтанув у повітрі…

На його місці вже сидів Стас — реальний, коханий, живий.

Взято из Флибусты, http://flibusta.net/b/231348