Мерці
Шрифт:
Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь — Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.
Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…
Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.
Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було
Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.
Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках — відмиватися, і згорток залишився у цієїпай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла — камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…
Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного — подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває — і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!
Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, якийвона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!
Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири. *
— Чоловіків треба вбивати через одного! — любила повторювати Вовикова бабуся.
— І мене? — перелякано питав п’ятирічний онук.
— А ти — моє золотко! Ти — янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, — заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика успіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі — ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.
— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!
— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».
— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй
Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».
Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.
Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.
Нарешті день здійснення мрії настав — у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.
Найголовнішим було сповнення давньої мрії.
Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.
Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект — вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав гримта парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.
— Ваша дівчина худенька чи повненька? — питала вона.
— Ну… мабуть, така, як я… — червонів Вовик.
— Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?
— У неї нога завелика… — мурмотів той.
Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і — з великими труднощами — чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».
Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.
Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.
Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…
Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.
Другий етап був найстрашнішим — треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі — Лілі. Він запросив її до себе, — хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…