Меч і хрест
Шрифт:
І, ставши дійсністю, вона виявилась убогою та смішною.
Марійка боязко висунула голову з-за рогу – Мир стояв між трьома красунями, ледь обійнявши Риту за голі плечі. Він завжди вирізняв її. Чи вона сама вирізнялася – вона була з тих, хто здатний на багато що, але переконаний, що може абсолютно все. І попри свою смагляву й огрядну циганську вроду, нагадувала Марійці самозакоханий самовар.
Немов відчувши на собі її погляд, компанія разом повернула голови в її бік і дружно заіржала.
У цю мить двері екзаменаційної аудиторії відчинилися, викидаючи в коридор п’ятьох зацькованих дівчат.
– Таки завалила? – злякалася
Але проридати щось їй у відповідь жертви історії не встигли.
У дверному отворі вималювалася дорідна фігура красуні-екскурсовода.
– Наступні, – грозово виголосила Василина Андріївна й відважила чотири кивки підборіддям у бік занадто веселої четвірки.
Із обличчям, напруженим, як бойовий кулак, Катя зайшла у свіжовідремонтований особняк на Пушкінській вулиці – фасад його був прикрашений дзеркальною металевою дошкою з чорними літерами, які мало що говорять необізнаним:
КЛУБ ЦЕРЦЕЯ
Вхід тільки за картками членів клубу
Але нічого подібного Катя нікому пред’являти не стала. Похмуро поглянувши на охоронця біля входу, що стрепенувся під тиском її погляду: «Здрастуйте, Катерино Михай…», вона мовчки пройшла до роздягальні й, відімкнувши ключем свою персональну шафку, дістала звідти спортивну форму та обимольгані боксерські рукавиці.
– Що, знову всі задовбали? – розуміюче мовила дамочка, застібаючи на випещеній щиколотці ремінець позолоченої босоніжки.
– Не те слово, – похмуро відповіла Катя, чіпляючи на плічки свій піджак. – А ти братимеш участь у поєдинку? – кивнула вона в бік вивішеного на стіні оголошення.
6 липня в клубі «Церцея»
відбудеться щорічний поєдинок між членами клубу.
Охочим взяти участь звертатися
до адміністрації
Утім, запитання було поставлене нею винятково з увічливості. Дамочка була з декоративної породи «цяцечок» і ходила в боксерський клуб винятково тому, що старанно копіювала в усьому одну з крутих подруг. Крім того, їй подобалося відчувати свою причетність до цієї закритої жіночої організації з модним нальотом екстремального фемінізму.
– Ух, адреналінове буде видовище, – ласо мовила цяцечка. – Але я ж так, аматор. Хоча десятого однаково на пластику йду, тож навіть якби мені всю пику розквасили, не страшно, – засміялася дівчина власному жарту. – А ось на тебе багато хто хоче поставити. Я теж. Але більшість все ж на Динозавриху…
Обличчя Каті напружилося ще сильніше. Минулого року Динозавриха – козир-молодиця великих масштабів – дала Каті на рингу чосу. І на секунду в голові Каті спалахнув червоний вогонь ненависті, але враз був розсудливо погашений – нині в неї були проблеми більш важливі.
У спортивному залі не було нікого, окрім скуйовдженої вузькогубої білявки, що не надто вміло, але з неприхованою насолодою била «грушу» у вигляді чоловічого бюста.
– Ось тобі, ось! – раділа білявка. – Вже закінчую, – кинула вона Каті через плече і, стягнувши рукавицю з руки, витерла блискучий спітнілий лоб. – У мене через двадцять хвилин конференція. Фе, полегшало. Слово честі!
Катя підійшла до груші й акуратно прикріпила до голови
– Ну, мужик, ти ускочив! У руки професіонала! – радісно захихикала білявка.
– Так… Тут ми поставимо курені з гілок. Тут, тут і далі. Нехай розбещуються! За повною програмою!
Дарина Чуб угвинтила босі ноги в теплий придніпровський пісок по самі кісточки. Було класно. І свято вимальовувалося геніальне. А по вирівняному прибоєм берегу, біля самісінької крайки води походжав величезний і манірний чорний ворон.
– Тут і тут вогнища. Біля води великої – Купальця, в центрі дерево зі стрічечками… Толику, притягнеш мені яку-небудь вербу чи вишню. Та будь-що тягни! Тільки не рубай – жаль, – оголосила вона двом клубним хлопцям, які йшли за нею по п’ятах. – А з тебе, Мико, колеса…
– Колеса? – недовірливо здивувався той.
– Ти дурень, – дерев’яні! Від воза! Їх підпалюють і з горба в річку котять. Вони сонце символізують. Купала ж – сонцестояння, «маківка літа»! А друге вогнище – Краду – там. На нім селяни відьму Марену спалювали, а ми, – з гордістю похизувалася вона власним ноу-хау, – спалюватимемо опудало Інквізиції!
Низький річковий вітерець гнав по пляжу розпатлану газету, що перелякано втрачала по дорозі свої аркуші.
– Стій! Попалася! – Підскочивши до неї, Дарина швидко притиснула газету ногою і розреготалася. – «Бульвар» новенький… Ну і що там пишуть?
Підхопивши залишки розхристаного тижневика світської хроніки, Землепотрясна з цікавістю оглянула обкладинку, пирхнула, побачивши там капосне обличчя співачки Віки, і від образи з ходу перескочила на останню сторінку.
– Що-що?
Вона енергійно почухала ніс ребром долоні.
Ця погана звичка давалася взнаки щоразу, коли Дарина інтенсивно замислювалася про щось. А замислювалася вона значно частіше, ніж це можна було припустити, виходячи з її манери одягатися.
– Де-де? На Андріївському? А що? Чом би й ні? – жваво спитала білявка з гоголівським прізвищем Чуб річку, «яку Гоголь любив». І, очевидно, оцінивши уповільнену мовчанку Дніпра як знак стовідсоткової згоди, витягнула з декольте дві розрізнені шкарпетки – одну рожеву, другу блакитну. – Чуєте, – обернулася Землепотрясна на ходу, вже рушивши в напрямі дорогоцінних «джонідеппівських» черевиків. – Усе, коротше, – обговорили! Коли що, ввечері ще перетнемося.
Розділ третій,
у якому шляхи трьох героїнь несподівано перетинаються
…у надрах «Білої гвардії» теж ховається свій диявол – Воланд «київського» роману.
Котячись по крутобоких булижниках Андріївського узвозу, мопед підстрибував під Дариною, як м’яч. Та й самі булижники, викладені тут у вікопомні часи генерал-губернатора Фундуклеєва, що замостив улюблену вулицю на власний кошт, немовби підскакували, намагаючись перестрибнути один одного, нітрохи не прагнучи рівняння та єдності, що личать дорозі. А високо над ними в безтурботно блакитному небі кружляв чорний ворон, ні на секунду не лишаючи поза увагою стрімку яскраво-червону пляму.