Меч і хрест
Шрифт:
– Хвилин десять. Логічно, – затихла Марійка. – Ніяких доказів у нас немає, тільки припущення. Так можна кого завгодно запідозрити.
– Та хоч його! – підхопила Чуб, кинувши підборіддям у бік невиразної істоти чоловічої статі, що стояла на верхньому майданчику сходів, біля воріт, які ведуть на територію церкви.
У істоти було бліде припухле обличчя і нікому не адресована квола посмішка, що видавала в нім мешканця Павловської лікарні. І поглянувши на нього, Марійка мимохіть подумала: вони, нормальні люди, навіть не помічають, що завжди тримають свій рот, відпускаючи його тільки уві сні. Та й то не завжди:
– Ми ж і забули, що тут божевільня поруч! – Дарина простягла Марійці руку, що свідчила про їх мирний консенсус, і та, зачекавши, в’яло потиснула її у відповідь.
– А навіщо ти нігті зрізала? – буркнула вона, розчарована крахом своїх висновків.
– Один зламався, довелось інші підрівняти, – похапцем збрехала Дарина Чуб, мимоволі й нервово помахуючи пластиковим кульком із кока-колою.
– А чому тільки на одній руці?
– Так другу жаль було. – Це була вже чистісінька правда.
– Гаразд, ходімо, – зітхнула Марійка сумно. – Тобі ж іще в клуб треба.
– Здрастуйте, – ввічливо привітала їх істота з кволою посмішкою. – Я – Митя!
Проте інші мешканці Кирилівської гори, що проходила під загальною адресою Фрунзе, 103, зустріли новоприбулих менш доброзичливо.
На дверях церкви висів картон із написом «Зачинено», що, враховуючи останні події, було зовсім не дивно. А поряд із застережним написом стояв знервований настовбурчений священик і недружньо поглядав на безбожну групу іноземців, які оточили кільцем…
– Василина Андріївна! – остовпіла Марійка. – Знову!
– Та сама? – перепитала Дарина. – Ось тобі ще одна підозрювана! Чого вона, питається, тут тирлується?
– Та ні, – квапливо виправдала викладачку Ковальова. – Вона екскурсіями підробляє при якомусь фонді. До них постійно зарубіжні спонсори приїжджають. А Вася – історик унікальний.
– Ну так ходімо, послухаємо! – запропонувала Дарина й енергійно потягла неохочу до екскурсії Марійку в бік Василини.
Тримаючи Марійку за руку, Чуб почала безкомплексно протискуватися крізь частокіл чоловічих спин.
– …церква, побудована в середині XII століття як собор Кирилівського монастиря, – наблизився до них голос Василини. – Наприкінці XVIII століття стародавній монастир було скасовано, а 1803 року в його приміщеннях розмістили будинок для психічнохворих. Наприкінці XIX століття реконструкцію церкви було доручено професорові історії мистецтв Адріану Прахову, відомому тим, що він залучив до Києва таких геніальних майстрів, як Михайло Врубель, Михайло Нестеров і Віктор Васнецов.
– Ой, – шумно зраділа Дарина. – Чуєш, про Катиного чоловіка розповідають!
– Пензлю Врубеля належать такі роботи в Кирилівській церкві, як «Зішестя Святого Духа», «Архангел Гавриїл», «Надгробний плач» і чотири зображення в іконостасі. На одному з них в образі Пресвятої Богородиці художник намалював дружину професора Прахова Емілію, в яку був безнадійно закоханий.
– Так що ж це виходить, – здивувалася Дарина. – Катин портрет сам Врубель намалював? Ходімо подивимося…
– Там зачинено! – зашипіла на неї Марійка. – Табличка висить!
– Ну так табличка ж, а не злий собака… Екскурсанти незадоволено розступилися, кривлячись на двох безцеремонних підкидьків.
Марійка
– Здрастуй, Ковальова, знову ти? – привітала ученицю Вася, зі скептичною цікавістю вивчаючи її напівголу супутницю з натільним орнаментом із порізів і пластирів. – Це моя студентка, – по-світському відрекомендувала Марійку Василина. – От уже не знала, що в неї такий специфічний спектр інтересів. Відьми, Лисі Гори, жертвопринесення…
Перекладач негайно залопотав щось спішне та довге, і Чуб, що цілком пристойно висловлювалася рваною англійською, здогадалася з низки слів – «satanic», «make a sacrifice in this temple», «a lot of blood» [8] , – що той розповідає їм про сатанинську сенсацію. Напевно, про цю страхітливу новину розтрубили вже всі ЗМІ.
8
«Сатаністи», «жертвопринесення в цьому храмі», «багато крові» (англ.).
– Під будівлею Кирилівської церкви, – вела далі Василина, як так і годиться, – містяться унікальні Кирилівські печери, що збереглися з епохи палеоліту. Вони вдвічі старші, ніж саме Місто, і, на відміну від численних підземних ходів, прокопаних ченцями під Києво-Печерською лаврою, походження Кирилівських печер досі невідоме, і не дивно, що кияни пов’язують із ними безліч легенд. Одні вважають, що це обитель першої людини. Інші вірять, ніби український гетьман Мазепа закопав там своє золото, і скарб такий великий, що на нього можна купити ввесь Київ. Інший, більш давній переказ стверджує, що саме тут споконвіку жив київський змій, і лаз змія такий глибокий, що він іде до самого пекла.
Один із іноземців неприховано гмикнув, і приставлений до них перекладач ввічливо озвучив його репліку:
– Він каже, що за часів палеоліту ще жили динозаври.
– Ви помиляєтеся, – велично посміхнулася Василина, – динозаври закінчили своє життя в мезозойську еру. Проте страх перед змієм переслідував киян і через багато років. Згідно з билинами, його друга поява збіглася з правлінням князя Володимира Красне Сонечко, тобто рівноапостольного князя Володимира, що хрестив Русь. За однією з версій, змія зміг перемогти Кирило Кожум’яка. За іншою – перемогу над ним здобули три билинні богатирі, що служили при дворі князя-хрестителя.
– Тобто, – гаркаво уточнив інший екскурсант, – ваші міфічні богатирі були ніби як Христові лицарі князя Володимира? Вони боролися з дияволом?
– Лицарі Христові? – голосно підстрибнула Дарина. – Ось чому сатаністи намагалися їх на шматки порізати! Божевільні! Це ж казки…
Група здивовано втупилася в неї. Перекладач почав переказувати їм другий сюжет уранішніх новин: «Someone tried to steal the picture from the museum at night. Masterpiece of Russian painting» [9] . І Землепотрясна раптом безглуздо й відчайдушно пошкодувала, що їх героїчні імена там жодного разу не згадувалися.
9
Уночі з музею намагалися викрасти картину. Шедевр російського живопису (англ.).