Меч і хрест
Шрифт:
– Але хіба можна бути одночасно робітником і організатором виставки? – засумнівалася Катерина.
– Із твоїм батьком? – задихнулася Чуб. – Так ти його знаєш? Близько? Давно?
– Тато знає, як його знайти! – Марійка азартно кинулася до вухатого телефону. – Ой, мамо! – згадала вона несподівано. – Я ж не ночувала вдома! – Бідолашна зависла зі слухавкою в руках, силкуючись збагнути: як це вона, яка зроду не приходила пізніше встановлених для неї 23.00, могла забути, що люди в принципі мають таку дивну звичку – повертатися додому вечорами?
– А ти скажи, що
Марійка приречено хитнула головою й набрала номер:
– Це я, ма…
– Повія! – негайно донеслися до мимовільних слухачок відгомони чужої булькаючої та заливчастої істерики. – З ланцюга зірвалася! Ти знаєш, що через тебе… Твій батько… А ти…
– Мамо! – істерично ойкнула Марійка. І натиснувши чорну клавішу, подивилася повз них плоскими посклянілими очима.
– Та плюнь ти на неї, – заквоктала Чуб.
– Мій батько заарештований за вбивство, – нажахано сказала Ковальова. – Цього не може бути. Я мушу їхати додому.
– Я з тобою! – скинулася Землепотрясна.
– Ні.
– Гена тебе відвезе. Машина біля входу, – швидко запропонувала Катерина.
– Тільки зателефонуй. Обіцяй, що зателефонуєш за годину! – вчепилася в Марійчин рукав Чуб.
Ковальова розгублено кивнула – не Дарині, а чорній слухавці, на спині якої висів клейкий папірець із номером.
– І пам’ятай, – переконано сказала Катя, – в тебе є друзі. Навіть якщо твій батько дійсно у в’язниці, я зруйную її ось оцими руками!
Щойно за Марійкою хряснули вхідні двері, Дарина метнулася до тонконогого бюро, притиснутого важкою книгою Києвиць, і не сідаючи почала судомно перегортати її, вишукуючи жадану присуху і нетерпляче постукуючи ногою.
– Що ти робиш? – звела брови Катя.
– Знайшла! – видала хрипкий вигук Чуб. – Муся правду сказала, їх тут до фіга й більше! – І почала читати, водячи збудженим пальцем по рядках.
– Що ти там шукаєш?
– Знаєш, – діловито повідомила її Дарина, – у мене, як і в Марійки, власних проблем по горло… Є одна справа на сто мільйонів!
– На скільки?
– Дуже важлива, – не стала ділити гіперболу та. – «Заклятие девственницы о супружестве». От прикол! Тільки тут я, боюся, вже пролетіла.
У Каті раптом пересохло в роті: «Вони не мусять користуватися нею!»
– «Зашейте новый перстень с алмазом в шёлковый зеленый лоскут». Новий перстень із алмазом! – нервово реготала Дарина. – У мене і старого немає. «Когда луна впервые взойдет весной…» Запізнилися, зараз літо! – Чуб знервовано перегорнула сторінку. – «истолките свою предварительно высушенную кровь…» Та що ж це таке! – обурилася вона нарешті й роздратовано плюхнулася в крісло.
Руда Ізида Пуфик тої ж миті полізла
– «Дождитесь, когда ваш любимый или ваша любимая пойдет в церковь к обедне…» Сані до обідні! До пенсії не дочекаюся!
Пуфик подивилася на неї безневинними дитячими очима і почала старанно протискуватися в невелику нору, що утворилася між колінами та Дарининими ліктями, які впиралися у стіл.
– «Смешайте лепестки красных роз и волосы блудницы…» Гаразд, припустімо, – похмуро погодилася з цією пропозицією Дарина, машинально накручуючи на палець одну зі своїх кісок. – Хоч я не те щоб блудниця… Я ж завжди по любові.
«Вони не мусять користуватися нею!» – погрозливо прошипів у Катиній голові голос Чорта.
– «…и добавьте туда прах мужчины, умершего от неразделенной страсти». Б-р-р-р! – видала гуркотливий звук Чуб і, підхопивши нахабну кішку обома руками, знову поставила її на підлогу.
– А ви справді літали? – різко спитала Катя.
Хід був стовідсотково вірним – багатокоса біла голова вмить відскочила від книги, як тенісний м’яч.
– Присягаюся мамою! – емоційно запевнила Дарина, підхоплюючись із місця і намагаючись зображувати епохальну подію в особах. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Раптом бац – мітла у мене під задом, і я на ній! Скло вщент – брязь! Бачиш? – самовдоволено показала вона свої поцятковані пластирами руки. – А потім, коли ми з Мусею, тобто з Марійкою, думали: нам зовсім гаплик, зараз менти приїдуть і заметуть, і хрін ми їм що доведемо – вона тут як тут, сама підлітає. Знаєш, що я думаю, – несподівано перервала свій сумбурний монолог вона. – Мені здається, мітла – це ми!
– Тобто? – зацікавилася Катерина.
– Як тобі це пояснити… – наморщила лоба Дарина. – Якщо в глибині душі ти не віриш, що вона не злетить, – вона і не злітає. Бо щоб вірити в диво, треба бути трішечки дуркою! А ще краще – зовсім дурною! І ось коли я здуру до вікна рвонула, вона відразу кинулася туди разом зі мною. Я хотіла втекти, і вона відразу підлетіла до мене і понесла нас геть. Вона – ми!
– Тобто, – серйозно уточнила Катерина, – мітла підкоряється нашим бажанням?
– Ні, вона і є наші бажання. Тільки справжні, а не абстрактно-теоретичні. Ти віриш мені? – занепокоїлася Дарина.
– Звичайно, вірю, – усміхнулася Катя. (Після того, як за бажанням її пальців кам’яний будинок розвалився, немов картковий будиночок, не вірити їй було б, щонайменше, смішно!)
– Хочеш спробувати? – завелася Чуб. – Присягаюся, це крутіше, ніж усе на світі! Крутіше, ніж з парапланом. Одне погано – палиця страшенно між ніг натирає. І як вони на цьому літали, не розумію! Треба буде у Муськи сідло забрати, вона, мабуть, однаково сама літати здрейфить.
– Які проблеми? – променисто всміхнулася Катерина і, підчепивши чорну слухавку, закрутила заїдаючий диск. – Гена? Я! Як тільки довезеш дівчину додому, жени в спортивний магазин і купи мені велосипед. Ні, два велосипеди!