Маска
Шрифт:
Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.
Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.
Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло
Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.
Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.
Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився – ніде нікого…
– Ходімо, – сказав він. – Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.
– Що це було, Юзеку? – спитала дружина. – Розбійники? Чи це той…
Він зрозумів – той, в помаранчевій масці. «А справді…» – подумав він.
– Так, напевне.
– Він уб’є нас? – спитала дружина.
– Не знаю. Зараз, напевне, ні.
– Не зараз? А коли?
– Не знаю.
– Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! – раптом закричала графиня. – Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, – Ядзя!
Дружина благально подивилася на нього. Її лихоманило. Граф зрозумів – Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.
– Заспокойся, – сказав він. – Зараз поїдемо.
Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.
До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко. Даремно вони хвилювалися – у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею – і нерозлучна її нянька Пелагея.
Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.
Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:
– Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?
– У масці?
– Так.
Він мовчав.
– Я прошу тебе, Юзеку, – прошепотіла дружина. – Адже я знаю, що він сказав там щось інше.
– Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?
– Відчуваю. Любий мій…
У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.
– Юзеку, – прошепотіла дружина.
– Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».
– Що це означає, Юзеку? – графиня підвелася на ліктях. – Що означають ці його слова?
– Не знаю, – зізнався граф.
– Він хоче тебе убити?
– Якщо убити – то не одразу. Ти ж бачила.
– Не кажи тільки, що нє знаєш – коли. Він буде тебе переслідувати?
– Побачимо. Спи. Вже пізно.
– Я боюся, – прошепотіла графиня. – Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?
– Захищатися, – сказав граф.
Тієї ж хвилини він збагнув, чому там, у лісі, убили їхню прислугу, а їх не зачепили. Заради тих жахливих хвилин, що вони провели на лісовій дорозі поряд з убитими, очікуючи пострілу невидимого ворога. Жорстокий вбивця в помаранчевій масці насолоджувався їхніми розгубленістю і страхом. Може, цю страшну залежність і мав на увазі той, чиє обличчя він побачив?
3
Про те, що саме мав на увазі і чого хотів від них чоловік у помаранчевій масці, вони дізналися за кілька тижнів. Спочатку ж він нібито дав можливість забути про себе. У понеділок поховали убитих. Селяни йшли за трунами похмурі, а деякі на кладовищі, розташованому біля лісу, озиралися, немовби боялися, що ось-ось звідти з’являться вбивці. Чи вважали вони його винуватцем загибелі своїх близьких і родичів, графові так і не судилося взнати.
Звичайно, він ужив різних заходів безпеки: посилив охорону палацу, виставив варти в потаємних місцях на підступах до нього, послав слугу з донесенням у повіт. Сам граф не виїжджав за село або в поле без зброї. Так минав день за днем. Нічого не відбувалося. Хоч слуга, посланий до Луцька, чомусь не повернувся, і це тривожило чимдалі дужче. Граф думав, чи не поїхати самому до теперішнього повітового центру, та клопоти в полі усе заважали.
На зміну осіннім дощам прийшло друге бабине літо. Велика стара яблуня посеред саду заклично манила до себе кількома червонобокими яблуками, якими любила милуватися маленька Ядзя. Вона заборонила їх зривати, і, гуляючи, стояла, високо задерши голівку і заплющивши оченята, які прикривала долонькою, сама в червоно-зеленій хустині, яка так їй личила, скидалася здалеку на велике достигле яблуко, загублене серед великого, щедро всіяного золотою барвою простору цариці осені.