Марсові онуки

Казанцев Александр Петрович

Розплавлена магма поглинула його.

Аллан Керн плакав…

Гора двигтіла. З її жерла вихоплювалися фонтани вогню й розжареного каміння. Розпечена магма наповнила кратер і сліпучими могутніми потоками переливалася через його краї.

Розділ четвертий

ВІДБИТА ШКАРАЛУПА

Багрові хмари світилися.

Зловісна зоря сходила над лісом.

Заграва

первозданної пожежі підіймалась разом із хмарами попелу позаду дослідників, загрожуючи наздогнати їх.

Всюдихід було розраховано на двох. Без знятих приладів і гармати він міг узяти чотирьох, але п'ятий мав бігти поряд з машиною, «тримаючись за стремено», інакше всюдихід не підіймався на повітряній подушці.

Тільки «ведучий» і той, хто біг, дістали право на кисень для дихання, запаси якого ради полегшення було залишено біля вогняного потоку.

Добров у скафандрі й шоломі, зсутулившись, сидів за рулем. Олекса в полегшеному до краю скафандрі, без шолома й балонів, йшов поряд із всюдиходом.

Гаррі Вуд не міг всидіти у всюдиході. Він вистрибнув з машини, пішов разом з Олексою. Та зразу ж став відставати. Довелося вхопитися за Олексину руку.

Молоді люди весело розсміялися.

Керн подивився на них і сказав Богатирьову:

— Командоре, у мене відчуття, що шкаралупа, яка декого з нас покривала, розтріскалася над вогняним потоком, а потім відпала.

— Сподіваюсь, ви не шкодуєте, Аллан?

— Я думаю про неї, командоре. Потрібно було потрапити на іншу планету, щоб зрозуміти, як налипла шкаралупа законопачує очі й вуха, тисне на мозок. Ви не можете собі уявити, наскільки приємніше вірити в людей, ніж їх зневажати!

— Мені важко це уявити, Аллан, — сказав Богатирьов усміхаючись.

— Знаю. Ви завжди вірили в людей. Під шкаралупою мені здавалося це нісенітницею.

— А ви не думали, Аллан, чому вона утворилася?

— Це брудна шкаралупа, командоре, — зажурено посміхнувся Керн. — Я догадуюсь, що вона утворюється в людей, коли вони не миють душу. А наші газети, радіо і передвиборні промовці піклуються, щоб її не просто було відмити.

— Коли росіяни й американці боролися проти коричневої чуми, ніякої шкаралупи у них, здається, не було.

— Не було, командоре, тому що вона не терпить вогню. Напевно, треба добре розігріти й прожарити всіх людей, щоб із них облупилася шкаралупа ворожості й недовіри.

Олекса й Вуд, як і раніше тримаючись за руки, трохи відстали.

Всюдихід прокладав дорогу через ліани, зрізаючи їх циркульними пилками.

— А я вважаю, що в нашій експедиції було два роботи, — сказав Вуд.

Олекса примружився:

— Два?

— Один робот загинув… другий, здається, став людиною.

— Вони ще потоваришують! — засміявся Олекса, показуючи очима на всюдихід.

Вуд кивнув головою:

— А як він обурювався, довідавшись,

що командором усе ж таки буде росіянин!.. Що ж до мене, Алек, то моя будова явно поступається кібернетичній. Я завжди ладен був товаришувати з вами, а в космосі зрозумів, що нескінченність зближує.

— А що таке Земля, Гаррі? Величезний космічний корабель! Він летить у космосі, обертаючись навколо осі, оббігаючи навколо Сонця, разом із Сонцем обертаючись у колесі Галактики, яка з величезною швидкістю віддаляється од інших галактик.

Вуд усміхнувся:

— Боюсь, що пасажири космольоту «Земля», щоб потоваришувати, повинні відчути космос… Скажімо, довідатися про навалу чужинців із космосу. Тільки тоді людство об'єдналося б у захисті.

— Правильно, Гаррі! Захист об'єднує. Та для цього не треба ждати космічної агресії. Захищатися людям слід від самих себе, від ядерної зброї, яка загрожує їхньому існуванню і яка не може, не повинна і не буде існувати!

— А хіба вона не знадобиться, щоб відбити космічний напад?

— Ніколи! — заперечив Олекса. — Це вигадано тими, хто, уникаючи роззброєння, хоче за будь-яку ціну зберегти ядерну зброю для своєї низької мети! Оволодіння космосом пов'язано з таким розвитком свідомості розумних істот, який сам по собі виключає агресію. Вищі досягнення науки невіддільні од вищої гуманності. Хіба у нас з вами піднялась би рука на жителів Венери?

— На розумних жителів планети? — здивувався Вуд.

— Так, які будували місто… Адже ми бачили руїни на дні протоки… Чули голос, що промовляв «Еоелла»…

— Ви мрійник, Алек. Ви насправді гадаєте, що бачили місто, яке опустилося на морське дно?

Замість відповіді Олекса міцно стиснув руку Гаррі.

Всюдихід виїхав з лісу.

Морський берег змінився невпізнанно. Піщана смужка, на якій відпочивали подорожні, зникла. Не було і вогненних квітів.

Ліс сходинками спускався не до моря, а просто в море.

Морські хвилі накочувалися на червонясті крони затоплених дерев, колихаючи обважніле листя, потім набігали на темні, мокрі напівзатоплені стовбури і розбивалися об вузлувате коріння тих дерев, які ще не опинилися в воді. Велетенські папороті коливалися; здавалось, що вони живуть, рухаються і на очах у приголомшених подорожніх «перевальки» заходять у воду.

Море наступало на праліс. Відбувалося подальше опускання суходолу.

Грізний гуркіт, підіймаючись із надр, заглушав морський прибій.

Подорожні перезирнулися. Гуркіт наростав. Здавалося, що він хитає скелі.

Олекса й Вуд відчули, що грунт насправді хитається у них під ногами. Вони гукнули Доброва.

Той спинив машину.

І раптом страшний удар як вибух потряс усе навкруги.

Між всюдиходом і затопленим лісом утворилася тріщина. Одна з папоротей стала нахилятися, впала назад і щезла в прірві.