Марсіанський шлях

Азимов Айзек

Лонг лише здвигнув плечима.

— Ввели ліміт, — провадив далі Ріос. — П’ятнадцять хвилин як оголосили.

— А саме?

— П’ятдесят тисяч тонн води на рейс.

— Що?! — спалахнув Свенсон. — Таж з таким запасом навіть від Марса не відірвешся!

— Отож-бо й воно! Все продумано. Кінець нашим рейсам, гаплик.

З кухні вийшла Дора і поставила на стіл кавник.

— Значить, кінець вашим рейсам? — Вона рішуче сіла. Свенсон зробився геть безпорадний.

— Вводиться ліміт на воду — п’ятдесят тисяч тонн, — сказав

Лонг. — Інакше кажучи, наші рейси відпадають.

— Велике діло, — Дора відпила трохи кави, радісно всміхнувшись. — Як на мене, чудова новина! Вам, утильникам, уже давно пора знайти собі якусь путню роботу тут, на Марсі. Так-так, я знаю, що кажу. Все в космосі, і в космосі — хіба це життя?!

— Доро, прошу тебе… — сказав Свенсон. Ріос щось сердито буркнув. Дора звела брови:

— Я всього-на-всього висловила свою думку.

— Ваше право, — сказав Лонг. — Але я хотів би сказати ось що. П’ятдесят тисяч тонн — це лише початок. Ми знаємо, що Земля — принаймні партія Хільдера — хоче зробити собі на цій кампанії політичний капітал. Так що справи наші кепські. Ми мусимо будь-що роздобути воду, а то вони нас зовсім заклюють. Правильно я кажу?

— Безсумнівно, — відказав Свенсон.

— Питання лише — як? Вірно?

— Якщо йдеться лише про те, як дістати воду, то… — Ріос несподівано вибухнув: — Є лише один спосіб, і ви його знаєте. Якщо наземники не дадуть нам води, ми її самі візьмемо. Що ж воно виходить? Вода їм належить лише тому, що колись їхні задрипані діди й прадіди побоялися залишити свою щедру планету. Вода належить усім людям незалежно від того, де вони живуть. Ми теж люди. І отже, теж маємо на неї право.

— І що ж ти пропонуєш? — запитав Лонг.

— Простіше бути не може. На Землі у них океани води. Хіба вони приставлять сторожів на кожну квадратну милю? Ми можемо будь-коли висісти на нічному боці планети, заправити всі контейнери і забратися геть. Невже перешкодять?

— Ще б пак, Маріо, навіть не сумнівайся! Сам ти як знаходиш контейнер за сотню тисяч миль? Шмат металу в неосяжному космосі? За допомогою радара. Чи ти гадаєш, що на Землі їх немає? Чи, може, думаєш, що Земля, як тільки здогадається, що ми цупимо у них воду, не створить радарної сітки, щоб виявити чужопланетні кораблі?

Тут Дора обурено урвала Лонга:

— Слухай, Маріо Ріос, мій чоловік у ваших нальотах участі не братиме. Щоб знову ганятись за тими контейнерами?!

— Якби ж то тільки контейнери, — зауважив Маріо. — Наступного разу вони притиснуть нас на чомусь іншому. Їх треба відразу спинити.

— Хоч би там що, їхня вода нам не потрібна, — відказала Дора. — Тут не Місяць і не Венера. Полярні шапки дають нам досить води. Навіть у квартирах є водогін. У нашому кварталі, наприклад, у всіх.

— На побутові потреби йде найменше, — сказав Лонг. — Води потребують копальні. А як бути з гідропонними водосховищами?

— Так, Доро, як бути з

гідропонними басейнами? В них має бути вода. І нам давно пора самим вирощувати справжні овочі й фрукти, аніж сидіти на цій конденсованій гидоті, що її нам постачає Земля.

— Ви тільки послухайте, що він каже! — презирливо кинула Дора. — Що ти тямиш у свіжій городині? Ти ж того й на язиці не мав.

— Я мав на язиці більше, ніж ти думаєш. Пригадуєш, я колись морквину приніс?

— Ну, пригадую. А що в ній такого? Як на мене, добре просмажена протоїжа і смачніша, й корисніша. На гідропоніку підвищують податки, тож вони й узяли собі за моду розводитись про якусь там городину. Та скоро все минеться.

— Я з вами не згоден. Як і минеться, то не так просто, — мовив Лонг. — Хільдер, найпевніше, буде Координатором. Отоді ми вже матимемо. А ще як обмежать постачання продуктів…

— Ну, годі! — вигукнув Ріос. — Що ж нам тоді робити? І тому я наполягаю: воду треба брати!

— А я кажу, що ні. Хіба ти не розумієш, що мислити і діяти отак можуть хіба що земляни, оті наземники. Ти намагаєшся втриматись за пуповину, що єднає Марс із Землею. А іншого шляху ти не бачиш — нашого, Марсіанського?

— Ні, не бачу. Може, підкажеш?

— Тоді слухай. Говорячи про Сонячну систему, що насамперед мається на увазі? Меркурій, Венера, Земля, Місяць, Марс, Фобос і Деймос. Сім небесних тіл. От і все.

По суті, вони не становлять і одного відсотка Сонячної системи. Ми, марсіани, найближче до тих решти дев’яноста дев’яти відсотків. А там, по той бік Марса, далі від Сонця, води хоч відбавляй.

Усі, приголомшені, втупились у нього.

Свенсон непевно запитав:

— Ти маєш на увазі крижані оболонки на Юпітері та Сатурні?

— Не тільки їх. Але й це вода, хіба ні? Шар у тисячу миль завтовшки — це немало.

— Але ж він весь укритий аміаком чи ще там чимось? — запитав Свенсон. — Окрім того, ми не можемо сідати на великі планети.

— Знаю, але я мав на думці інше. У космосі не лише великі планети, є ще астероїди, супутники. Наприклад, Веста, астероїд у двісті миль діаметром, і майже суцільний шмат криги. Один із місяців Сатурна теж. Що на це скажете?

— Ти що, Теде, ніколи не літав у космосі? — запитав Ріос.

— Як це не літав! Що за питання!

— Літати літав, а говориш, як наземник. Про відстані ти подумав? Від Марса до найближчого астероїда десь сто двадцять мільйонів миль. Тобто вдвічі далі, ніж від Марса до Венери. А навіть цю відстань жоден лайнер не долає без зупинок, як не на Землі, то на Місяці. Та й взагалі, скільки, на твою думку, людина здатна пробути в космосі?

— Ну, не знаю. А ти як гадаєш?

— Ти все сам чудово знаєш, і нічого прикидатись. Максимум шість місяців. У будь-якому довіднику так написано. А як застрягнеш надовше, то можеш відразу прямим ходом до психіатра. Хіба ні, Діку?