Марiя
Шрифт:
Справді, на що вона розтринькала за півтора року 30000 франків, обмежуючи себе в усьому, в тому ж платті, в стоптаних черевиках, сидячи іноді без обідів? Але вона лишалась такою ж «милою, розумною, щирою і поетичною Марією Олександрівною», і Тургеневу було не байдуже до її життя, і він їй часто писав з Куртавнеля, а коли приїздив до Парижа, вони завжди бачились, і ближчі друзі знали — від Тургенева навіть швидше і точніше можна довідатись про Марію Олександрівну, ніж від неї самої.
Завжди нею дуже цікавився Олександр Іванович, і йому Тургенев писав про неї докладно:
«Куртавнель, 27-го вересня 1860.
Люб'язний
Лист був жорстокий не тільки щодо Опанаса Васильовича. Коли б і Марія прочитала його, їй стало б гірко за обох. Але вона була ще переконана, що все робиться залюбки для неї, легко й просто.
А зараз ніхто б, може, не повірив, їй найдужче не хотілося образити Опанаса. Вона сама запевняла себе: він поїде, влаштується, вона працюватиме в тихому своєму пансіоні ще більше, і тільки розрахується з боргами, приїде з Богдасиком. А Богдасика Іван Сергійович теж добре влаштував для навчання.
Як вона могла відмовити Опанасові і не поїхати попрощатися?
Вона бачила — Тургенев надто зверхньо ставиться до її чоловіка, він не розуміє його, бо не утруднює себе увагою й інтересом до цього, але ж Іван Сергійович так турбується про неї і стільки допомагає в усьому...
Та на умовляння не їхати зараз до Гейдельберга, не уривати вже трохи налагоджений-побут і роботу— вона категорично не згодилась. Власне, яка різниця, що до її боргів додасться ще З00 франків? Розплатиться!
Вона не могла, не могла зараз так образити чоловіка.
* * *
Дуже сумні й важкі були ці два дні в Гейдельберзі. Розмовляли тихо, спокійно, обережно, так — начебто в сім'ї важкохворий, і щоб не турбувати його виявом своїх почуттів, говорять лише про суто ділові справи. Маруся записала цілу низку доручень — куди віднести нову повість «Три долі», нові оповідання, де належить одержати гроші, кому скільки віддати, скільки з них їй надіслати, скільки собі залишити. Записала навіть, кого обов'язково в Петербурзі привітати, обов'язково знайти Писарєвих — Митину матір, чула, зараз вона там. Радила Опанасові, де краще підшукати квартиру.
— На весну
Опанас Васильович більше мовчав. Він уже сам не міг далі жиги на її утриманні, без своєї роботи і, власне, без сім'ї. Вона нервувалася дужче. Навіть її заспокоював:
— Не хвилюйся, все там влаштую, і ви приїдете. Слухай, Богдасику, мами, пиши мені.
Але, поглядаючи на сина, він стримувався, щоб не заплакати. Не зумів, не зумів він збудувати сім'ю. Що він може й дорікнути? Може, коли б сам був інший, діловитіший, уміліший, усе було б і інакше. Хоч би швидше минав цей час розлуки, щоб вони повернулися, а він зустрів би їх батьком, господарем в теплому гнізді. А любов? Не треба про це думати. Вона ж його дружина, мати його сина, і хіба вона не звикла до нього?
Він захотів сфотографуватися з Богдасиком. Власне, і з нею хотів, але вона не любила фотографуватися. «Не хочу на прощання. От повернемось — тоді!» Вона вірила, що повернеться.
— Я проведу тебе до Франкфурта, — заявила вона. Їй всіляко хотілося пом'якшити його від'їзд, зробити його теплішим.
Сумно повідомила Єшевського про від'їзд Опанаса Васильовича.
Чужі діла, а Єшевському також боліло. Професор зрадів, що Марія Олександрівна їде проводжати чоловіка.
— А як же ви самі повернетесь? Він уявив, як їй буде тяжко...
— Знаєте що, я теж поїду з вами, якщо нічого не маєте проти.
— Авжеж ні, я вам вдячна буду! — щиро мовила Марія.
Дізнавшись про це, вирішила їхати з ними і Сонечка Рутцен.
Опанасові Васильовичу це було приємно. Він вірив—дружина й син лишаються на кілька місяців, вона недорого влаштувалася в паризькому пансіоні. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки він все підготує. І як не байдуже було до людей — що скажуть, як подивляться, — зараз і через це було приємно, що їдуть його проводжати. І здавалось: з ним знову його добра, уважна Маруся, яка так дбайливо зібрала речі, про всі справи нагадала і сиділа, поклавши голову на його плече.
Давно не була вона такою ніжною і близькою, і наче їй розлука була ще важчою, ніж йому.
Богдась лишився ночувати у Гофманів, бо вона хотіла посадити чоловіка в берлінський поїзд, а тоді вже вертатись.
Усі говорили про незначні речі, турбувались про квиток, поїзд, вагон.
Осіннім похмурим ранком, о шостій годині, відходив поїзд на Берлін.
Марія зайшла з чоловіком у вагон. Обнялися.
— Прости мене, Марієчко, — поцілував їй руку, голову.
— Пиши, ми писатимемо про все. Ми приїдемо навесні. Не турбуйся за нас, все гаразд буде, — і раптом усміхнулась тою далекою довірливою усмішкою. — Як повернемось — одразу поїдемо в Чернігів, Немирів, Київ — скрізь! Обійми найміцніше батька Тараса, і Дорошенка, як побачиш, і всіх, всіх наших друзів! Скажи, всіх я пам'ятаю, усіх люблю моїх «паничів», як і раніше, і всім мої книжки даруй, ті, що тепереньки вийдуть.
Уже дзвонив дзвоник.
— Маріє Олександрівно! Ви до Берліна їдете? — кричав з перону Степан Васильович Єшевський.
— Марусю! Зараз поїзд рушить! — перелякалась Сонечка.
Марія стрибнула з східців вагона. От передавала вітання друзям, Україні, і наче вся вона, батьківщина, на якусь мить з'явилась перед нею, не конкретна якась картина, а відчуття рідного, безмежно рідного... Опанас висунувся у вікно, востаннє подивитись на Марусю.
Коли б знав, що справді востаннє...