Марiя
Шрифт:
У пам'яті вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмирові, — зовсім-зовсім молода, коси заколоті ззаду, певне, важкі, здавалося, через них вона ходила завжди так прямо і не хилила голови, погляд ясних великих очей, привітна доброзичлива усмішка. Тут, на картці, вона була в накинутій на голову мереживній темній косинці, і очі здавалися на фотографії зовсім темними, і в них були неспокій і тривога, як у людини, яка не тільки зазнала вже багато прикрощів, але й передчуває, що й попереду невідоме майбутнє не віщує радощів.
Ні, вона не була несхожа на ту, немирівську, але здалася юнакові ще кращою, привабливішою, якоюсь
Тедзик не міг відвести очей від картки.
— Як вона змінилася! — вирвалося у нього.
— Кажуть, взагалі дуже змінилася, — тихо мовив Ілля Петрович, і щось безмежно сумне й безнадійне бриніло в його голосі, але він зовсім не зніяковів, як колись у Немирові, коли Тедзик побачив картку Марії Олександрівни в нього на столі. Тепер це було як цілком належне. — Вона надіслала мені цю картку, а Богдась — картку Гарібальді ще з Італії. Вона з ним торік в Італії була. Писала, що дуже там з Добролюбовим заприязнилася. Він аж до своєї смерті їй писав і її справами турбувався разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила світу й людей До Лондона їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в «Колоколе» написав, захистив від несправедливої критики Читали?
Тедзик кивнув головою.
— Що їй Чернігів? У неї зовсім інші обрії тепер. Не бачу я, щоб вона так уже рвалася сюди, — і знову сум і безнадійність бриніли в його голосі.
— А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто не можна? Самі ж кажете, з якими людьми зв'язана, це ж неспроста! Ні, можливо, їй небезпечно повертатися! — палко сказав Тедзик, ніби повинен був виправдувати Марію Олександрівну перед Дорошенком.
— Я й сам інколи так думаю, — відповів той. — У листах до Опанаса Васильовича вона весь час обіцяє незабаром приїхати. Він так за ними сумує.
— Ну, я сьогодні не помітив!
— Це він за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але що я — теревені розводжу, а ви з дороги, певне, голодні.
— Та ще з якої дороги!
— Ну, то я швиденько чай зберу, і якщо дівчина-покоївка ще не спить, — щось вигадає для нас.
— От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
— Скажете таке, — вже весело махнув рукою Дорошенко. — Ризикувати своєю волею заради «чечевичної похльобки»!
— А тепер скажіть мені, яким вітром занесло вас до нашого Чернігова, — спитав Ілля Петрович, коли вони вже сиділи за вечерею.
— Злим вітром, Ілля Петровичу, — серйозно відповів Тедзик.
— Я вам можу допомогти? Я вам потрібний?
— Безперечно. Саме ви мені потрібні. Ви ж тут уже майже старожил. Ви, певне, знаєте Івана Олександровича Андрущенка Того, що закінчив у Москві Межовий інститут?
— І працює тут у Межовій палаті землеміром, — підхопив Дорошенко. — Він живе в «курені» у батька «отамана курінного» — Носа. Ви його бачили сьогодні в ролі Миколи.
— А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Ніс у вас тут проводир, чи що?
— Я б не сказав. Це Куліш охрестив Носа «курінним отаманом», та ви ж знаєте самі, який далекий сам Куліш від революційних настанов. Мені здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозуміння у поглядах і справжнього контакту нема, особливо останнім часом, коли чекають дії, а не балачок у приємному товаристві. Ніс — добра людина, нічого
— Зрозуміло. Власне, в київській «громаді» таке ж розшарування, не лише в українській, у польській гміні немало людей, які дбають лише про національне відродження. Це природно, ви ж самі, Ілля Петровичу, бачите, що полякам терпець урвався.
— А українцям?
— Звичайно, також. Але коли б усі зрозуміли, що справа не лише в польських та українських школах. Я знаю, знаю, — гадаючи, що Дорошенко хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, — рідна мова, навчання на рідній мові, це, може, й перший крок визволення нації, але ж ви самі давали мені читати Герцена — і школа, й освіта ніщо, коли народ безправний і голодний, коли все в руках панівної верстви, якої б нації вона не була! Тепер, ви самі знаєте, ми напередодні великої рухавки — польського повстання. Але ж треба, щоб зрозуміли, за що повстання! Чи підтримає нас народ? У деяких селах по дорозі я мусив критися, щоб селяни не відвели мене до військової сторожі, тільки тому, що я лях, селян нацьковують, і я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої тих груп польських панів, які мріють про відродження Польщі в якихось ефемерних кордонах сивої давнини...
— Нехтуючи тим, скільки тоді українці терпіли від шляхти.
— Звичайно, це одна з найбільших погроз для рухавки.
— А ви, Тедзику, гадаєте — наші села, наш народ не напередодні повстання? Адже здебільшого не хочуть підписувати уставні грамоти, відробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнів та в одне річище... Адже я певен, не скрізь і не всі селяни ладні кожного ляха відвести до поліції!
— О ні, я сам потрапляв зовсім у протилежні умови... — І Тедзик хотів розповісти про останню свою зупинку в сім'ї Василя та Марини, але Дорошенко вів роздумливо далі:
— Мені здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко від народу, по-друге, і серед нашої інтелігенції, серед нашої молоді нема також цілковитого розуміння нагальних потреб і навіть просто взаєморозуміння поміж себе. Інколи мені здається, що і Герцен, і листівки «Молодої Росії», і все — це глас вопіющого в пустині. А тих, що розуміють і ладні життя віддати, — таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з кожним днем вона ростиме, наша жменька!
— Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою і розповісти, що робиться у нас і що ми гадаємо робити.
— Це я зрозумів одразу. Я зведу вас з Андрущенком. — За це ви матимете від мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гімназиста Немирівської гімназії Стефана Бобровського. Та ні, певне, ні, вчився він тільки в молодших класах, а потім переїхав до Санкт-Петербурга.
— Але це відоме прізвище, я не раз його чув.
— Один брат, юрист, зараз на Бердичівщині, другий — офіцер, штабс-капітан, а сестра Евеліна — дружина нашого польського поета. Його вірші співають тепер у костьолах,, як гімни й молитви! Вони, брати і сестра, рано лишились сиротами, і Стефан мусив просто змалку заробляти репетиторством, щоб самому вчитися. Але здібності в його блискучі, в шістнадцять років він був уже студентом Петербурзького університету, та, здається, з другого чи третього курсу перевівся до Києва й швидко перейшов на нелегальне становище.