Мігрант
Шрифт:
Тимор-Алк виривався, дарма витрачаючи кисень.
Крокодил підібрав камінь, слизький від мулу, і, не розмахуючись, кинув у широку спину пацана, що держав Тимор-Алка за ноги. Камінь завбільшки з кулак улучив у праву лопатку, і то відчутно: парубок смикнувся й випустив жертву. Тимор-Алк запручався сильніше, скористався розгубленістю мучителів і вирвався – зелений, як ріка. Закашлявся, хапаючи повітря ротом.
– Хоробрі? – спитав Крокодил, не піднімаючи голосу. – Усі на одного?
Йому дуже хотілося битись, і кількість ворогів не лякала. Хлопчаки на
– Мігрант, – сказав круглоплечий, схаменувшись.
– А ми думали, ти вже відплив, – сказав ударений каменем. – І вже над тобою опікунство оформили.
– Ну, нічого, встигнеш, оформлять завтра, – підхопив довговолосий Камор-Бал. – Знаєш, повний громадянин із залежним ніколи не сперечається…
Крокодил вищирився. Якби хлопці навмисне шукали проблем – не могли б дібрати вдаліших слів.
– Ти, значить, повноправний громадянин?
Він ішов на них, зовсім не думаючи про те, що їх багато. Вони були хлопчаками, і Крокодил, як чоловік, навіть не збирався бити їх – тільки вказати їм на місце.
– Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди! Наїжачившись і звузивши очі, Камор-Бал усе-таки ступив кілька кроків йому навстріч. Вони зустрілись на мілині – по коліно у воді. На пацані не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечі хвіст зібраного довгого волосся – мокрих пацьорок.
Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тієї ж миті на Крокодила наскочило одразу двоє – худорляві, але чіпкі, вони билися по-жіночому, переважно нігтями. Крокодилові роздерли щоку й зацідили п'яткою в коліно; він розкидав хлопчаків, ті попадали в річку. У цей час Камор-Бал, червоний від приниження, вихопив із дерев'яних піхов свій тесак.
Крокодил навіть не зрозумів, у чім річ. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вміло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього є точнісінько такий; єдине, що його цікавило – чи встигне він перехопити пацана за зап'ястя.
– Стій! – хрипко крикнув Тимор-Алк. – Озирнись!
Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався – мигцем глянув через плече й одразу відскочив, поточився від Крокодила, опустивши тесак.
На березі стояв Айра – з виглядом відвідувача зоопарку, який спостерігає цікаву, але цілком звичайну сценку.
– Палимо вогнища, – сказав він, ніби нічого й не було, – рибу чистимо, смажимо, вечеряємо. Після вечері – збір.
І, нечутно ступаючи, сховався в лісі в напрямі табору.
У цих зборах не було нічого ні від піонерських посиденьок, ні від дикунських ритуалів – здавалося, йдеться про консультацію перед вступним іспитом до якого-небудь серйозного вишу, тільки замість величезної аудиторії все діється в лісі. Підлітки сиділи на стовбурах, каменях і просто на траві; небо почорніло, в рамці з темних крон пливли супутники, мовби повільні електрони.
– Завтра вранці
Крокодил сидів осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.
– А може, й не один, – Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. – Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…
Крокодил не підвів голови.
– І звуть його Камор-Бал, – жорстко закінчив Айра. – Без права перескладання.
Крокодил схопився.
Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:
– Чому? Чому я?!
Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.
– А ти не знаєш? – Айра тихо всміхнувся. – Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.
Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.
– Цього разу я поясню, – сказав Айра. – Усе-таки в групі мігранти, – він подивився на Крокодила. – Ти підняв зброю на людину – не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.
– Він мене образив! – пробелькотів Камор-Бал.
– Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, – Айра кивнув Крокодилові, – все було дуже точно зроблено, спасибі.
Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним – дитиною, калікою, недужим – до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.
Крокодил підвівся.
– Я його не провокував, – він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. – Не роби з мене…
Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.
– Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав – він дістав мене…
– Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, – Айра кивнув. – Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак – ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? – Він обвів поглядом присутніх.
– Айро, – Крокодил змусив себе бути спокійним, – можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.
– Про що? – здивувався Айра.
– Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, – Крокодил дуже хотів бути переконливим.
– Гаразд, – Айра посміхнувся. – Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?
Камор-Бал не відповів.
Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом – і гучно.
– Послухай, – Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. – Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?