Мігрант
Шрифт:
– Андрій Строганов, – сказав без питальної інтонації. Констатував.
– Я! – Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.
– Відправлення за п'ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.
– Я не маю особистих речей.
– Добре. Чекайте.
Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», – подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.
Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась
Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента – високого худорлявого хлопчика років п'ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?
Офіцер громадської служби озирнувся через плече:
– Тимор-Алк?
– Так, – сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.
– Жодних особистих речей, – офіцер кивнув на наплічник, що теліпався в парубка на плечі. – Залиште в камері схову.
Хтось на березі хихикнув.
Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.
Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з'явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.
Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима – не так спритно, як сподівався. Здалось йому – якийсь шмаркач хмикнув?
Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.
Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.
Зник піщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив річкою, набираючи швидкість, без весел, без вітрил, плив майже безгучно, і незабаром стало чути розмови.
Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», – подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.
Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам'яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».
– Ти мігрант? – по-приятельськи спитав Крокодил.
– Ні.
Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний,
Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.
Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.
Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлопчаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді – на вільній трасі раннього недільного ранку – так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.
Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.
Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрібна хвиля прикинулась діамантом; попереду – нове небо й новий світ, нові можливості. «Чорт забирай, – подумав Крокодил, – я вже хочу бути місцевим моряком. Або місцевим космонавтом. Або… я ж нітрохи не знаю, які є справи та професії в цьому світі…»
Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, і мана розвіялась. «Я пущуся невідомо куди, незрозуміло навіщо, з самою лише слабкою надією – зрозуміти, за якими ознаками цей світ поділяє людей на повноправних і залежних. Я іду, щоби посісти в цьому світі пристойне місце – і заразом з'ясувати, що мені пристало…»
Він знову поглянув на хлопчака, що сидів поруч.
Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Піймавши погляд Крокодила, він стріпнувся, швидко схилився за борт, і його знудило.
Ззаду засміялись.
Години за три, коли в Крокодила щеміли од вітру щоки, сльозились очі й тріскалися губи, попереду показалася смужка землі. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» – утомлено подумав Крокодил.
Човен обійшов тупий мисок і ввійшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилі здіймалися й опадали. На кам'яному березі чекала людина в коротких шкіряних штанах до колін. Крокодил примружив запалені очі: мужикові було років тридцять. Провідник? Тренер? Місцеве начальство?
Човен знову пішов незграбно і, просівши у воді, розвернувся до берега правим бортом.
– Сходьте, – негучно сказав чоловік на березі.
Човен стояв над глибоким місцем, і берег височів над водою сантиметрів на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим підвівся вродливий парубок у сорочці без застібки, з широким коміром. Граційно стрибнув у море, вмить випірнув, у два помахи дістався берега, виліз і – Крокодил роззявив рота – струснув із себе воду неповторним тваринним рухом, від голови до п'яток. Крокодилу завжди подобалося спостерігати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина – він не міг уявити.