Мігрант
Шрифт:
Уморений, Крокодил сів на перон і схрестив ноги. Панель перемістилася нижче й знов опинилась у нього під носом. Крокодил зітхнув: нелегко бути селянином із дев'ятсот першого року, раптово перенесеним до сінгапурського аеропорту.
Він вибрав пункт призначення навмання. Система зажадала посвідчення особи. Крокодил тицьнув у простір дерев'яною плашкою на ланцюжку. Система перепросила, повідомивши, що Крокодил зараз не може здійснити подорож за обраним маршрутом.
– Чому?
Йому страшенно хотілося пити. Фляга давно спорожніла.
– Я хочу пити, – сказав він уголос.
Система
Крокодила ця сцена вразила значно більше, ніж футуристичний блиск розв'язки. Дівчина була в сукні – справжній сукні – до самого долу, з комірцем-стійкою й довгими рукавами. У волоссі в неї горіла червоним жива квітка. Парубок, одягнений у тубільську спідницю, обходився без взуття та прикрас. І, вочевидь, без білизни.
Вони напилися водночас. Випростувалися; вода скрапувала з їхніх підборідь. «Це ж антисанітарія, отак пити, – розгублено подумав Крокодил. – Чи ритуал? Чи припис яких-небудь правил?»
Юнак і дівчина водночас подивилися на нього. Крокодил зрозумів, що саме час із ними заговорити: інших пасажирів поблизу не було.
– Пробачте, ви повнолітні?
Більш нетактовно він спитати не міг. Дівчина підібрала губи. Парубок випнув підборіддя:
– А в чім річ?
Крокодил простягнув йому дерев'яну плашку.
Парубок кілька секунд здивовано дивився на неї, і Крокодил був майже певен, що зараз він гидливо спитає: «Що це?» Та парубок раптом перемінився: стиснув плашку між долонями й покатав, як тісто. Зосередився, навіть напружився. Покрутив у руках, погладив зріз:
– Так записують, що не розібрати… А я палець порізав…
– Давай сенсором, – сказала дівчина.
– Не треба, – парубок раптом прояснів. – Це міграційна служба. Он воно що.
Він схопив рукою повітря, інформаційний екран одразу розгорнувся перед ним, ніби зіжмакана й розправлена тканина. Парубок обірвав клаптик голограми – Крокодил міг присягтися, що чув тріск! – і поквапився до рейки. Підкотила кабіна з прозорим дахом; абориген приліпив обривок голограми до її дверей, і шмат мерехтів, згасаючи, кілька секунд, поки геть-таки не зник.
– Тобі сюди, – сказав парубок у тубільській спідничці, дуже гордий, вочевидь, що допоміг безпорадному мігранту. Крокодил ступив у кабіну, але затримався в дверях:
– Скажіть, вас не дратують мігранти на Раа?
Парубок і дівчина ззирнулись. От ідіот, говорили їхні погляди.
Зачинилися двері.
Перескакуючи з рейки на рейку, кабіна повезла його назад, у джунглі. Швидко сутеніло. Минув ще один день.
Минулої ночі в лісі небо від Крокодила ховали широкі крони. Тепер він уперше дивився вночі вгору, відчуваючи, як біжать мурашки по всьому тілу.
«А це вогні, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навіть необхідно знову вивчити українську Треба сто разів прослухати послання до себе, де «плаский хліб»
Небо світилося безліччю очей. Кольорові іскри перетинали простір над головою, це було прекрасне і моторошне – аж можна вклякнути – дійство. Він пригадав, що казав йому Вень: «Небіологічне виробництво відсунуте на орбіту». Лише заводи, відстійники, сортувальні станції, енергозаощадні й трансформувальні модулі. Лише урбаністичний пейзаж у небі.
Він ліг на спину, закинув руки за голову й так їхав у напівпрозорому вагоні монорейки, доки не задрімав. Засовався через те, що в прочинену кватирку війнуло. Хитнулась фіранка, скригнув під вікнами ранковий сміттєвоз, Крокодил пригадав, що час уставати, робота чекати не стане…
І прокинувся.
Вагон монорейки стояв, розчинивши двері, і ззовні, в темному лісі пахло смолою й вологою.
– Андрію Строганов, ваш нинішній статус – повнолітній із обмеженими правами. За умовчанням вашим опікуном буде призначено громаду Раа. Ви можете також стати залежним від приватної особи, повноправного громадянина Раа, згодного вас опікувати. Чи є хтось, чийого заступництва ви воліли б?
– Ні, – сказав Крокодил.
– Отже, ви збираєтеся прийняти заступництво громади?
– Я збираюся пройти випробування й отримати статус повноправного громадянина.
Офіцер – той самий, що приймав Крокодила на Раа, – ледь помітно звів брови:
– Можна дізнатися ваші мотиви?
– За законом я мушу наводити аргументи?
– За законом – ні. Та я не зовсім певен, що ви розумієте суть справи. Перебування в статусі залежного оптимальне для мігранта. Можливо, ви маєте релігійні обмеження, й певні догми буде порушено, якщо ви станете опікуваним? У такому разі мій обов'язок – пояснити вам, що статус залежного…
– Я хочу одержати статус рівноправного громадянина.
– Вас попередили про складність тесту?
– Так, – процідив Крокодил крізь зуби.
– У разі, якщо результат виявиться негативним, вам буде надано державну залежність.
– Гаразд.
– Право на випробування надають один раз, безоплатно, беззастережно, без можливості перескладання.
– Так.
– Завтра о сьомій ранку ви мусите прибути на збірний пункт. У разі відмови від випробування, – офіцер м'яко всміхнувся, – просто дайте мені знати.
Глава друга
Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки – старшому було на вигляд років сімнадцять.
– Дитячий садок, – буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.