Ловці перлів
Шрифт:
Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…
Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом
Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.
Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.
Каїд схилився над Ель-Сейфом. І раптом— ніби ледь чутний брязкіт янтарних чоток відігнав сон — Ель-Сейф розплющив очі й, усміхаючись, прошепотів:
— Ми матимемо більше голів…
Каїд здивовано закліпав очима за скельцями окулярів.
— Збожеволів! — сказав він. — Іншаллах. Така воля аллаха.
ПІСЛЯМОВА
Пан Бабелон купив у Бендер-Аббасі свою королеву перлин. Заплатив за неї багато, але він міг собі це дозволити, бо Саїдові перли дісталися йому задурно.
Йдучи містом до пристані, пан Бабелон уявив собі своє, тепер уже повне кольє, й це так потішило його, що він підійшов до гурту сліпих жебраків і з власної волі подарував срібну монету хлопчикові з запаленими гнійними очима. Хлопчина спробував монету зубами й, упевнившись, що це срібло, вибіг спотикаючись із гурту (він погано бачив) й почав закликати всі блага на голову доброчинцеві. Це був Ісса.
Пан Бабелон усміхнувся; велике, приємне почуття сповнило його, почуття, яке завжди викликають великодушні вчинки.
Може, це почуття додало панові Бабелону відваги, а може, йому не давали спокою перли, якими набита була його кишеня, але ще того ж дня він відплив назад, у напрямку до Джибуті й Червоного моря. Та, зрештою, він був певен, що Ель-Сейфа вже знешкоджено. Пан Бабелон стояв на палубі й дивився на зграйки летючих рибок, які, виблискуючи перламутром, вихоплювалися над хвилями Індійського океану. Пан Бабелон милувався ними й водночас подумки підраховував, скільки запросити з фірми «Роземан» за сто дев'ятнадцять красунь, які лежали в нього в кишені. В Джибуті, почувши про Ель-Сейфову смерть, він усміхнувся, купив собі букетик жасмину й з насолодою вдихнув аромат. Потім спокійно
Так він доплив до Массауа, де на нього вже чекав наступник. Та коли пан Бабелон ішов з пристані до своєї оселі, до нього, люто гавкаючи, підскочив якийсь собака й затопив зуби йому в литку. Пан Бабелон ретельно обмив і продезинфікував рану. Але за кілька днів — він не встиг іще навіть налаштуватися до остаточного від'їзду — на нього напали жахливі корчі. Порятунку не було. Багато днів і ночей прокричав пан Бабелон од нестерпних жорстоких приступів, аж поки смерть вивільнила його з лабетів хвороби.
Але смерть водночас зірвала машкару, яку пан Бабелон носив ціле своє життя. Бабелонове мертве обличчя раптом спотворилося жадібним хижим вищиром гієни — тим виразом бридкої й страхітливої хижості, який так вразив Ель-Сейфа у мить загибелі «Ель-Ріха». Це було жахливе видовище, і багато хто з жителів Массауа ледве пізнавали в мерцеві свого давнього, добросердечного приятеля й гостинного господаря.
Так скінчили життя всі ті, кому випало грати в цій історії провідні ролі — хай добрі чи лихі: Ель-Сейф, Шоа й Гамід… Аль-Саїд, його син Абдаллах і його двоюрідний брат Азіз… Бабелон, Попастратос і хадж Шере… Проте лишилися жити ті, що грали найпершу роль — численні, безіменні ловці перлів. Ті з них, які брали участь на чолі з Ель-Сейфом у коротенькій подорожі до щасливої землі — тобто в першому в історії Червоного моря повстанні ловців, — назавжди запам'ятали недовгі, але прекрасні хвилини, коли вони справді були людьми, коли відчували спільну силу, джерелом якої була їхня власна воля й віра в здійснення мрій. І хоч незабаром померли й вони — така вже доля ловців перлів — проте їхні друзям лишилася ця історія, ця легенда, яку розповідали біля вогнищ або на палубі під усіяним зорями вечірнім небом. Легенда ця переходила від одного покоління до іншого й живе на берегах Червоного моря ще досі, хоч від її народження минуло півсторіччя.
Бо це легенда про одного з них, ловців, легенда про Ель-Сейфа, який прийшов, щоб дати їм свободу й людську гідність, який говорив, що воля аллаха й справедливість— це одне й те ж саме. А ще легенда твердить, що Ель-Сейф колись повернеться, що повернеться його правда, бо та правда занадто велика й свята, щоб умерти разом з людиною.