Ловці перлів

Пашек Мірко

Голоси стихли, поглинені відстанню, й Ель-Сейф сів на каміння так, як сідають мусульманські жінки біля могил своїх близьких.

Довго сидів Ель-Сейф на камінні, яке, може, було, а може, й не було Ауссиною могилою. Великі білі птахи ширяли так високо над ним, що шелест їхніх крил губився в гомоні моря. Але Ель-Сейф не помічав тих птахів. Він міркував і дедалі краще розумів, як треба діяти.

Коли Ель-Сейф повернувся до табору, чоловіки саме рибалили, але їхні човни вже підпливали до берега. На берег ловці зійшли радісні.

— Був

багатий вилов, Ель-Сейфе! — волали вони.

Та Ель-Сейф не відповів. Він дивився на сонце, що хилилося до обрію, червоне, мов гранат.

— Ви вже обрали місце, куди плисти?

— Так, так! — загукали ловці. Лише Гамід похитав головою.

— То що ж це за місце? — спитав Ель-Сейф.

І знов почали вони викрикувати одну назву за іншою, доки Ель-Сейф зупинив їх помахом руки.

— Ви знаєте, куди плисти, але не дійшли згоди між собою. Це ваша хиба. Отже, вирішуватиму я сам. На світанку вирушаємо.

Ловці не заперечували, бо голос лунав владно.

Того вечора вони полягали спати рано; Ель-Сейф хотів, щоб на ранок усі відпочили. І впала ніч, гарна, зоряна ніч. Але над таборищем і досі віяло смородом гнилизни та сечі, немов то була згадка про часи, які ніколи вже не повинні вернутися.

4

Ще вдосвіта корабель був готовий до відплиття. Ель-Сейф призначив Шоа серінджем, Гаміда—керманичем і визначив курс—на південь, у напрямку Сомалі.

На палубі він знову зібрав усіх ловців і проказав:

— Є п'ять речей, яких ми повинні стерегтися, бо вони — гріх. Я довго про це думав і знаю, що кажу. Найбільший гріх — це перли; про це мовить і коран там, де йдеться про «коштовності й золоті прикраси». Другий гріх — це ель-кхат; а третій, четвертий та п'ятий гріхи — це підлість, пожадливість і заздрість. Усього цього ми повинні уникати. А головне — нам треба триматися гурту й пильнувати корабля, бо без нього ми не зможемо жити й знову перетворимося на рабів. А коли до нас сунеться який-небудь саладин, ми відшмагаємо його кийками, бо в саладинові поєднано усі п'ять гріхів разом.

Ловці сміялися й раділи. Їм кортіло відшмагати саладина.

Так вирушив «Хеджас» до нових берегів. Ель-Сейф хотів плисти прямо на південь, тим паче, що був погожий вітер. Але нахуда Омар запевняв, що в тому напрямку корабель може наскочити на мілину, а то й на підводні камені. Він так довго страхав можливою загибеллю корабля, що Ель-Сейф нарешті завагався: він не розумів карт і не знав цих місць. Тож корабель рушив спочатку на схід, щоб обійти небезпечні місця, і до самого полудня плив проти вітру.

Тим часом з півночі на обрії з'явилося двоє вітрил.

Ель-Сейф негайно повернув на південь, і нахуда тепер уже не заперечував.

Вітер був погожий, але вітрила на півночі швидко зростали. «Хеджас» був не дуже добрий корабель, він важко сидів на воді, не міг плавно долати хвилі

й несамовито стрибав на них, неначе дурний баран.

А вітрила дедалі росли й росли. Вже видно було під ними корпуси кораблів… уже видно було малесенькі постаті на палубах… Уже можна було розпізнати один з кораблів.

Це був «Массауа», корабель Алі Саїда, він мчав стрілою. Другий корабель був незнайомий, але він також підпливав, не міняючи курсу.

Людей на «Хеджасі» охопив неспокій. «Нас переслідують!» — волали вони.

Ель-Сейф підозріливо подивився на нахуду Омара, але нахуда, повернувшись обличчям до команди, почав говорити заспокійливо:

— Яз вами! Що б не сталося, я з вами! Вам нема чого боятися…

— Ми не боїмося — урвав його Ель-Сейф. — Ми дужі, на нашому боці правда, і аллах з нами.

— Аллах з нами, — гаряче повторили ловці. Вони посміливішали. На їхніх обличчях світилася рішучість.

Тим часом кораблі підпливли до такої відстані, що можна було розпізнати окремих людей на палубі.

На «Массауа» стояли серіндж Бен Абді та каїд із Джумеле, той самий, в окулярах з металевою оправою і з чотками з дванадцяти янтарних кульок. На другому кораблі було кілька людей, озброєних рушницями з багнетами, і серед них — незнайомий чоловік войовничого вигляду. То був йєменець Джам, брат Зебіби, вдови Алі Саїда, й Абдаллахів дядько, який нещодавно приплив до Джумеле, щоб захищати права своєї родини на спадщину.

Побачивши серінджа, каїда та озброєних людей, ловці зрозуміли, що на них чекає жорстокий бій. Декотрі завагалися й, щоб зміцнити свої серця, почали читати вірші з корана.

— Вірте в мене, в себе та в аллаха! — сказав Ель-Сейф. — Аллах на нашому боці — адже ми не взяли нічого, що б нам не належало. А те, що належить нам, захищатимемо, хай навіть і з ножами в руках.

Ель-Сейф тримав руку на ефесі свого клинка, ладен убити серінджа Бен Абді, бо це був найбільший негідник. І інші ловці також стискали в руках ножі. Вони були сильні його силою і нічого не боялися.

— Здавайтеся! — гукнув каїд з палуби «Массауа».

— Ні! — відповів за всіх Ель-Сейф. — Ми не вчинили нічого… — І раптом голос його ввірвався: нахуда Омар накинув на Ель-Сейфа мішок і вибив з рук ніж.

— Зрадник! — вигукнув Шоа.

Ловці обернулися, ладні кинутись на нахуду…

Але цієї миті розлігся залп з рушниць, і Шоа, зойкнувши, впав.

— Це гнів аллаха! — заревів Бен Абді з палуби «Массауа».

Ловці з «Хеджаса» завагалися на мить… І цього було досить, щоб чужий корабель пристав до їхнього борту. Ловці покидали ножі — вони бачили, що проти пороху й свинцю нічого не вдіють. Тільки Ель-Сейф усе ще борсався в мішку, притиснутий нахудою. Двоє чоловік мусили тримати Ель-Сейфа, доки нахуда зв'язував йому руки. Потім нахуда власноручно зв'язав руки й Шоа, глузливо називаючи його «о, серіндже», а тоді й Гамідові, до якого звертався: «о, керманичу наброду».