Шрифт:
1
Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…
– Хто його, Денисе?… – згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його – оперуповноваженого карного розшуку, – щоб спільно
– Він упав, Євгене, – сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.
– Звідки?
– З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.
– Нещасний випадок?
– Ніби, – слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. – У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.
Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.
– Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, – пояснив Денис. – Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й-15 і 7,5 карбованця – пів-імперіала.
– Цікаво. Вперше бачу золоту монету.
– Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? – Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому – біла, замащена з правого боку сорочка. – Зверни увагу…
Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», – подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.
– На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.
– Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?
– Ні, лежав на правому боці, – заперечив Денис. – Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.
– Це його прізвище?
– При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять – дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.
– Коли убився?
– Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі – слюсарюють на машзаводі.
Тополюк мимоволі глянув на годинник- 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять – дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий – не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.
– Ти був на місці події?
– Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, – ледь посміхнувся слідчий.
– Дякую, – Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. – Треба там потовктися, побалакати з людьми.
– Авжеж. –
– Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…
– Домислів, Євгене, хоч греблю гати, – сказав Бухов, кладучи теки у сейф.
За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.
2
Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».
Двір затишний – з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці – переважно немолоді жінки.
– Он звідтіля, – кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.
Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.
– З прокуратури і міліції? – здивувалась одна. – А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.
– Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, – ображено зауважила друга. – Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.
– Горе, яке горе для батьків, – скрушно мовила третя.
– І часто він сидів на підвіконні? – запитав Бухов. – Як його прізвище? Де живе?
– Не знаємо, не наш він.
– А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.
Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.
– Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…
– Яку Римму? – зацікавився Євген.
– Полякову, з п’ятого поверху.
– Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…- Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.
– Римма зараз вдома? – запитав Денис.
– Ми сьогодні не бачили її.