Кришталеві дороги
Шрифт:
Курт спіймав себе на тому, що оце вперше подумав про свою майбутню дружину так неприязно й гостро. Звичайно, він і раніше знав, що Лізхен зірок з неба не хапає, проте мирився з цим. Слідом за своєю матір’ю, яка підшукала йому наречену ще десять років тому, коли Лізхен була зовсім дитиною, Курт пройнявся переконанням, що для жінки значно потрібніші порядність і хазяйновитість, аніж кмітливість та дотепність. А коли вона приносить у посаг ще й чималий завод полірованого скла, їй можна подарувати деяку обмеженість. Вродлива, здорова, спокійна на вдачу — чого ще треба?
Аж до недавнього часу Курт сприймав свою наречену такою як є і не прагнув бачити іншою.
Пригадалося: “Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка”. Ні, боронь боже!.. Краще вже тупа Лізхен, аніж гостра, мов бритва, Катрін!.. Але ж існує і щось середнє — розум без зарозумілості, кмітливість без розв’язності, кохання без самозакоханості…
“…і без заводу полірованого скла в придане! — докінчив він іронічно. — Годі цих мудрувань! Буде так, як має бути!”
Машина мчала хутко: цієї ранньої пори дороги ще пустельні, тільки проповзають неквапні вантажовози. Курт неуважно поглядав у вікно, підсвідомо фіксуючи зміни, які відбулися в Західному Берліні за час його відсутності. Місто значно розрослося; велетенські будови з алюмінію та скла пішли в наступ на передмістя, безжально витісняючи охайні вілли з їхніми садочками, поглинали озерця й луки, захоплювали плацдарми на узліссях та на берегах каналів. Ще років з п’ять — і прощай, чудесний Грюнвальдський ліс, прощай, зелений моріжок берегів Хафель-Зее! Всі чотириста вісімдесят квадратних кілометрів території Західного Берліна посяде надмодерний Мегаполіс, у якому людей буде більше, ніж дерев, а пташку побачиш хіба на екрані стереовізора. Похмура перспектива! Можна тішити себе тільки думкою, що не один з тих майбутніх будинків одягнеться в поліроване скло фірми “Фрейгофер Гляс”, яка незабаром частково, а пізніше й повністю стане власністю обдарованого вченого доктора Курта Гешке.
“А ще за якийсь час росіяни захоплять Західний Берлін… і дадуть докторові Гешке коліном у спину!” — подумав він за сеосю звичкою насамперед припускати якнайгірше. Неприємно шкрябнуло по серцю. Та й тільки. Що ж, це право дужого — робити так, як заманеться. Дивно, що воші й досі терплять оцей острівець ворожого їм світу на власній території.
Для нього Росія — тобто Радянський Союз — починалася за Тіргартеном, точніше, за тією стіною, яка перегороджувала Берлін навпіл. Так йому втокмачили в голову ще з дитинства. Однак прищепити ненависті до росіян не змогли. Курт відчував до них полохливу пошану з того далекого вже нині дня, коли перший побачений ним “рус Іван” не вбив, не відшмагав його — малого і голодного, — а втер йому сльози, нагодував, заспокоїв. Старий Отто Фрейгофер має рацію: з Росією можна торгувати, але не можна воювати… Кінець кінцем, навіть якщо Совєти захоплять Західний Берлін, доктор Гешке не загине з голоду. Вчені потрібні всім.
А втім, чого це він завів Лазаря? Росіяни ще не порядкують у Західному Берліні, а доктора Гешке ще не вигнано з лабораторії “Пітсбург плейт гласс К°”, — навпаки, як її представник, він через кілька днів поїде в Росію на конгрес силікатників… щоб зустрітися з якимсь Альошиним і при нагоді винюхати в нього напрямок і методику досліджень. Саме так цинічно й висловився містер Друммонд, прощаючись. Натякнув: тільки три місяці лишилося, треба поспішати!.. Курт
Машина вже проскочила Шарлотенбург, наближалася до Шпандау. Ще кілька хвилин — і біля дамби на околиці Нейштадта зачервоніє черепичний дах рідного будинку… Батько, звичайно, вже у лабораторії, він завжди прокидається вдосвіта. Мати порядкує біля газону — вона полюбляє квіти… Побачивши Курта, сплесне руками, зойкне. Побіжить назустріч…
Але сталось не так, як уявлялося. Рідний дім зустрів Курта похмуро й насторожено: вікна було наглухо зачинено віконницями, ворота й хвіртку — замкнено. Курт уже хотів за колишнім звичаєм студента перелізти через мур, але помітив несподівану новину: над огорожею протягнуто колючий дріт на ізоляторах, — цілком можливо, ввімкнений у мережу струму високої напруги. Навіщо це? Чому?.. Чи, може, батько знову захворів на манію переслідування, як у перші повоєнні роки?
Курт натиснув на кнопку дзвоника і чекав таки довгенько, доки брязнув ключ об замок залізної хвіртки. Мати — заспана, скуйовджена, з синцями під очима — припала йому до грудей, заплакала.
— Ну, годі, годі, мамо!.. Бачиш — живий і здоровий… А як батько? Що сталося?
— А, батько… — вона приречено махнула рукою. — Заснув тільки перед світанком. Бігав по всіх кімнатах, зазирав у всі закутки. Торочить, що його незабаром уб’ють… Точнісінько як двадцять п’ять років тому. Але тоді й не дивно після всіх отих фронтових страхіть. А зараз — чому б ото?.. Може, від перенапруження? Надто багато він працював останнім часом. До психіатра не хоче звертатися. Каже, що цілком нормальний… Та й справді, вдень він ніби й нічого. А от вночі… Ой, та що ж це я теревені правлю! Ти ж голодний з дороги!
Хоч як тихо заходили вони до хати, але батько почув. А може, прокинувся, ще коли пролунав дзвінок, і тільки очікував під дверима.
— Хто?! — зойкнув він перелякано.
— Це я, батьку, — заспокійливо сказав Курт. — Приїхав.
— Ага, це добре. Це дуже добре… Стривай, я зараз… — старий відімкнув один замок, потім другий, одчинив двері. — Заходь… Я оце… трошки нездужаю, але ти не лякайся.
У Курта болісно стислося серце: батько зблід, змарнів, його очі палахкотять гарячково. Постіль скуйовджена, в попільничці повнісінько недокурків, у кабінеті не продихнеш від диму. Крізь щільні віконниці знадвору не пробивається жоден промінчик світла.
— Це добре, що ти приїхав, Курт… Котра година?
— Десять хвилин на шосту.
— Ага, добре… Іди вмийся з дороги, та будемо снідати.
За півгодини, які Курт пробув у ванній батько поголився, причепурився і заспокоївся. Справді, йому зараз ніхто б не закинув розладу психіки. Він був, як завжди, витриманий і уважний, розпитував у Курта про життя в Америці, але справ не торкався. Це теж був закон — про серйозні речі за їжею не говорять.
Аж коли поснідали та викурили по сигарі за кавою, він сказав:
— Ходімо до лабораторії, Курт. Нам треба погомоніти.
Лабораторія, — а власне, крихітна фабричка високоякісного оптичного скла, яка й була джерелом добробуту родини Гешке, — містилася в кінці садиби, на березі Хафелю. Курт звернув увагу: її донедавна великі вікна тепер наполовину замуровано і обладнано важкими ґратами, дерев’яну браму замінила металева. Що і від кого намагається захистити батько?.. Чи все це тільки результат психозу?.. Але квапити події не слід, зараз усе з’ясується.