Корабельна катастрофа

Стивенсон Роберт Льюис

— Ну й де ж ваша станція? — вигукнув Мак.

— Щось я її не бачу, — відгукнувся капітан.

— І не побачите! — відрубав Мак голосом, в якому тріумф змішався із відчаєм.

Незабаром ні в кого не лишилося сумніву: в лагуні не було ні буїв, ні маяків, ні осель — нічого, що має бути на вугільній станції. Потерпілі висіли на берег, де, крім уламків розбитих суден, не було жодного сліду людини, і лише неугавний гуркіт прибою порушував тишу. Не було навіть морського птаства, що ширяло пізніше над «Норою Крейн», — тієї пори року воно облітувало океанські просторищі лише незліченне пір'я та шкаралупа з яєць свідчили про те, що воно тут гніздиться… Так ось задля чого вони всю ніч працювали,

як воли, всю ніч, не розгинаючись, гребли тяжкими веслами, з кожною годиною віддаляючись від шляху, що міг би врятувати їх! Шхуна, нехай і позбавлена щогл, була все-таки творінням людських рук; нехай і невелика, вона була все-таки частиною рідного дому, а острівець, на який вони проміняли її, виявився дикою пустелею, де їх чекали виснаження й повільна голодна смерть. Сонце сліпучо сяяло вгорі, і весь день до смерку вони пролежали на піску, не розмовляючи, забувши навіть про їжу, — люди, ошукані брехливою книжкою, відірвані від суспільства, з непотрібним тепер заробітком. Після того, як шквал зніс щогли, всі були такі великодушні, що винуватцю, Гедденові, не випало вислухати жодного докору. Витримати новий удар виявилось тяжче, і капітан відчув на собі злісні й сердиті погляди.

Однак саме він збудив їх до діяльності. Вони неохоче підкорились його команді, витягли вельбота на пісок, куди не сягав приплив, і пішли вслід за капітаном на найвище місце жалюгідного острівця, звідки відкривався широкий краєвид на весь небокрай; небо на сході вже майже споночіло, а на заході багровіло відблисками сонячних променів на скупченні хмар. Тут вони з весел та вітрил зладили собі намета. Амалу, не очікуючи наказу, за звичкою розклав вогонь і зготував вечерю. Насувалася ніч, і перше ніж усі взялися за їжу, над головами нещасних засяяли зорі й серп молодого місяця. Довкола них розлягалося холодне море, відблиски вогнища освітлювали їхні обличчя. Томмі відкоркував пляшку хересу, та минуло ще чимало часу, поки зав'язалася розмова.

— Отже, ми все-таки будемо добуватися до Гаваїв? — несподівано спитав Мак.

— З мене досить, — зауважив Томмі. — Лишімося тут!

— Я що можу сказати… — провадив Мак. — Коли я служив на китайській поштовій лінії, ми якось заходили на цей острів. Він лежить на шляху до Гонолулу.

— Чорт забирай! — вигукнув Картью. — Так тоді питання вирішене — ми лишаємось на острові й розводимо вогнище! Уламків тут скільки завгодно.

— Так, уламків тут навалом! — похмуро відгукнувся ірландець. — Та ще дошки на труну…

— Але ж вогнище має бути добряче! Хто тут його помітить? — засумнівався Гемстед.

— Чому ж не помітять? — заперечив Картью. — Озирніться-но.

Усі звели очі й оглянули безмежні водні простори та зорі, що сяяли над ними в нічному присмерку, — і заніміли. Вони були самотні в несусвітніх просторах, і їм здалося, що їх видно з Китаю з одного боку і з Каліфорнії — з другого…

— О боже, який жах! — прошепотів Гемстед.

— Жах… — луною відгукнувся Мак і замовк.

— Проте краще, ніж вельбот, — сказав Гедден. — Вельботом я ситий по зав'язку.

— А мені душа болить, як згадаю про наші грошики! — відгукнувся раптом капітан. — Таке багатство — чотири тисячі фунтів золотом, сріблом, та ще й чеки! — а тепер усе це — сміття…

— Знаєте що? Треба б перевести їх ближче — мені не подобається, що вони так далеко, аж там, у вельботі… — запропонував Томмі.

— Та хто їх тут візьме? — вигукнув Мак, злісно розреготавшись.

Але всі погодилися з Томмі. Вони спустилися до вельбота, а незабаром повернулись із дорогоцінною скринькою, підвішеною до двох весел, і поставили її на видному місці, біля вогнища.

— Ось вона, красунечка наша! — вигукнув Вікс, гордо звівши голову й захоплено

оглядаючи скриньку. — Це краще від будь-якого вогнища. Отут, під цим віком, майже дві тисячі фунтів банкнотами, і все це перекочує у ваші кишені. Сорок фунтів золотих монет та близько двохсот фунтів срібла! Хіба цього мало, щоб привабити сюди цілий флот? Чи, по-вашому, така купа золота не вплине на компас? Чи марсовий не нанюхає його?

Мак, не причетний ні до банкнотів, ні до сорока фунтів золота чи двохсот фунтів срібла, нетерпляче вислухав цю тираду до кінця й зайшовся саркастичним реготом.

— Авжеж! — зловтішно вигукнув він. — Перше ніж нас помітить якесь судно, нам іще доведеться кидати ці банкноти в вогонь, аби він не згас! — І він відвернувся, вийшов з освітленого кола й задивився в море.

Макові слова згасили іскрини піднесення, викликані вечерею та скринькою. Знову залягла тяжка мовчанка, і Гемстед, за звичкою, взяв банджо й почав награвати. Пальці навикло видобули мелодію «Краю, рідний краю», і Гемстед, як і колись, затягнув: «Хай він буде найскромніший, все ж найкращий — рідний край…» Останнє слово ще не встигло завмерти в нього на вустах, як раптом інструмент, вихоплений з його рук, полетів у вогонь. Зойкнувши, співак озирнувся й побачив спотворене люттю обличчя Мака.

— Цього я не допущу! — суворо вигукнув капітан, схоплюючись на ноги.

— Я ж казав, що я чоловік запальний, — сказав Мак благальним тоном, що так не в'язався з його вдачею, — Чому ж він такий байдужий? Нам і без того не мед!

На загальний подив і збентеження, цей дужий чоловік раптом схлипнув.

— Мені й самому соромно за себе, — сказав він потім, помітно збиваючись на ірландський акцент. — Я прошу у всіх вас вибачення за мою гарячкуватість, а найбільше — у цього куцана, безневинний він чоловік… І ось йому моя рука, якщо він згоден потиснути її.

Після тієї сцени, де грубість так дивно поєдналася з сентиментальністю, у всіх лишилося дивне й прикре відчуття. Щоправда, всі скорше втішилися тим, що обірвалась така недоречна тепер пісня, а вибачення Мака помітно піднесло його в очах товариства. Але сама сварка прозвучала дисонансом, залишивши в серцях тяжке враження. На цьому дикому, пустельному острові сутичка, нехай і скороминуща, змусила всіх з жахом подумати про те, щoд може статися з ними в майбутньому.

Вирішили по черзі стояти вахту, аби випадково не проґавити судно, що йтиме повз острів, і Томмі, якому щось спало на думку, визвався чергувати першим. Його товариші вмостилися в наметі, й незабаром їх зморив солодкий сон, який угамовує всі тривоги та пришвидшує лет часу. Ледве в наметі все затихло, ледве до шуму прибою стало домішуватись безладне хропіння, як Томмі нечутно покинув свій пост, прихопивши ящик із хересом, і втопив його в тихій заводі близько сажня завглибшки. Однак бурхливі зміни в настрої Мака не спричинялися вином — просто такий уже він був неврівноважений на вдачу і цим відрізнявся від усього товариства; ніхто не міг передбачити, якого вчинку, доброго чи лихого, чекати від цього запального чоловіка.

Близько другої години ночі зоряне небо вкрилося хмарами (Томмі, задрімавши, й не помітив, коли це сталось), і пішов дощ, та так і лив три доби поспіль. Острівець перетворився на губку, його вимушені мешканці змокли до рубчика, а все довкола втонуло в дощових потоках, таких щільних, що не видно було навіть рифів. Вогнище незабаром згасло; змарнувавши дві коробки сірників, потерпілі вирішили зачекати кращої погоди, харчуючись насухо — холодними консервами та черствим хлібом.

Та ось другого лютого, під час уранішньої вахти, вітер розігнав хмари, яскраво засяяло сонце. Потерпілі знову розклали вогнище і з насолодою взялися пити гарячу каву.