Корабельна катастрофа
Шрифт:
Так, вони сказали те, що думали, але вони можуть помилятися! Хіба не траплялося, що художники, довгий час ніким не визнавані, згодом сміялися зі своїх суворих критиків?! Траплялося — й нерідко! Скільки років було Коро, коли він знайшов свою золоту жилу? На нього замолоду сипалось більше кпинів (і цілком справедливих!), ніж на Бальзака, перед яким я схиляюсь, як перед богом! Якщо ж шукати ще разючіший приклад, то досить повернути очі в той бік, де на тлі чорних вируючих хмар сяє золота баня Дому інвалідів [53] , і згадати історію того, хто спочиває під нею вічним сном, — від днів, коли з молодого лейтенанта артилерії кепкували язикаті дівулі, охрестивши його Котом у чоботях, і до днів численних корон та голосних
53
Дім інвалідів — відома будівля в Парижі, де знаходиться гробниця Наполеона І.
Тим часом, маючи такі невичерпні запаси мужності, я зовсім не мав чого їсти. Неподалік, за брудною стоянкою екіпажів, за широкою брукованою дорогою, заманюючи
і водночас відлякуючи, стояв мій шинок. Може, мене впустять туди і дадуть попоїсти, а може, саме сьогодні вдарять громи і блискавки і мене виженуть з голосними прокляттями! Та все-таки це був шанс, і я ладен був його використати; але гідність моя зазнала того дня стільки принижень, що я відчув: краще сконати голодною смертю, аніж наразитися на нові знущання. Мені вистачало духу вірити в майбутнє, але як прожити сьогодні, я не знав; мені вистачало сміливості прийняти бій за свій завтрашній день, але забракло відваги взяти приступом візницький шинок. І я сидів на лавці, недалеко від гробниці Наполеона, то поринаючи в дрімоту, то запливаючи в марення, то гублячи здатність міркувати, то відчуваючи тваринне вдоволення від повного спокою, а то починаючи планувати, пригадувати, розповідати самому собі казочки про неждане збагачення, подумки замовляти й жадібно поїдати обіди. Врешті-решт я, мабуть, заснув…
Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.
«Qui dort, dine» [54] , — подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.
54
«Хто спить, той обідає» (французьке прислів'я).
— А, мосьє Додд! — мовив до мене швейцар. — Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.
Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів — я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.
— А! — сказав я. — Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?
Я ще жодного разу не позичав у швейцара грошей; до того ж рекомендований лист був неабиякою гарантією, — і швейцар дав мені все, що мав: три наполеондори [55] і кілька франків сріблом. Я недбало сунув гроші до кишені, перекинувся зі швейцаром кількома жартами, повільно вийшов на вулицю, а потім прожогом кинувся за ріг будинку, до кафе «Клюні». Французькі кельнери спритні й меткі, але цього разу вони видались мені вайлуватими. Ледве дочекавшись, коли мені принесли пляшку вина, масло та хліб, я налив склянку і накинувся на їжу. О тонкий смак хліба в кафе «Клюні», о божественний смак першої склянки старого бургундського, що теплою хвилею розлилося по тілу — аж до промоклих, тремтячих ніг, о невимовний смак першої оливки, знятої з печені, — навіть на смертній постелі, коли померхне світильник мого розуму, я пам'ятатиму ваш предивний смак! Уся подальша моя трапеза і весь вечір втонули в густому тумані, можливо, я випив зайве, але певніше — вперше за останній місяць досхочу
55
Наполеондор — французька золота монета вартістю 20 Франків.
Та ніколи я не забуду сорому та відчаю, що охопили мене наступного ранку. Адже я обманув чесного бідного швейцара, навіть більше — я просто спалив свої кораблі, поставивши під загрозу мій останній прихисток — горище. Швейцар сподівається, що я поверну борг, — а платити нічим; буде скандал, і винуватцеві неподобства доведеться вибратися з приміщення. «А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?» — кричав я Майнерові вчора. О, той день! День напередодні Ватерлоо [56] , день напередодні всесвітнього потопу, — адже я продав дах над своєю головою, продав своє майбутнє і повагу до себе за обід у кафе «Клюні»!
56
В битві під Ватерлоо 18 червня 1815 року Наполеон зазнав поразки.
Я картав себе цими гіркими докорами — аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним — і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію — вже не сто, а двісті франків на місяць — і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.
Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.
Отак на початку грудня я запродався в рабство і протягом півроку тягнув ланцюги вдячності й тривоги, які чимдалі важчали. Діставши в позику певну суму, я перевершив сам себе і затьмарив «Генія Маскегону», виліпивши для Салону [57] невеликого, але вельми патріотичного «Прапороносця». Його прийняли, і він стояв там, ніким не помічений, а потім повернувся до мене такий само патріотичний. Потім я всією душею (як сказав би Пінкертон) віддався годинникам та підсвічникам, але негідник ливарник оглянув мої ескізи й нічого не сказав. Навіть коли Діжон, художник вельми добросердний, з вельми презирливим ставленням до такої поденщини, виставляв їх на продаж разом зі своїми, то підприємці відразу відбирали мої й відмовлялися від них. Мої вироби повертались до мене, вірні, як «Прапороносець», що на чолі цілого полку менших бовванів, муляв нам очі в малесенькій майстерні мого друга. Ми з Діжоном не раз оглядали цю колекцію. тут були представлені будь-які стилі — суворий, грайливий, класичний, стиль Людовіка П'ятнадцятого; тут були численні персонажі — від Жанни д'Арк у кавалерійській кірасі до Леді з лебедем; більше того — хай простить мені господь! — комічний жанр теж був тут представлений. Ми оглядали статуетки, ми критикували їх найприскіпливіше, ми доходили висновку, що вони не гірші за інші; і все ж — ніхто не брав їх і задарма!
57
Салон — щорічна художня виставка в Парижі.
Марнославство вмирає нелегко. В деяких — найтяжчих — випадках воно переживає саму людину. Та десь через півроку, коли я заборгував Пінкертонові із двісті доларів, а ще сотню — паризьким знайомим, я прокинувся якось уранці в дуже сумному настрої і виявив, що лишився самотнім — моє марнославство за ніч сконало. Я не наважувався глибше зануритися в трясовину; я впевнився, що на мої нещасні статуетки надій нема; я врешті-решт визнав свою поразку і, сівши в нічній сорочці біля підвіконня, звідки бачив верхівки дерев на бульварі, і слухаючи перші вранішні звуки вулиці, написав Пінкертонові листа. Я прощався з Парижем, з мистецтвом, з усім моїм колишнім життям, з усією моєю колишньою сутністю. «Здаюсь, — писав я. — Тільки-но отримаю ще один чек, виїду на Далекий Захід, і там можеш робити зі мною, що сам схочеш».
Треба сказати, що Пінкертон з самого початку спонукав мене їхати до нього: він писав, що почувається самітним серед нових знайомих («жоден з них не має твоєї культури»), і так палко запевняв мене в своїй дружбі, що я губився й ніяковів, — адже я не міг відповісти йому тим же! — бідкався, як тяжко йому без помічника, і хвалив мою рішучість, моє прагнення вибитися в люди в Парижі. «Але пам'ятай, Лаудене, — знову й знову писав він, — якщо він тобі все ж набридне, тут тебе очікує велика робота, — чесна, тяжка, прибуткова: ти будеш сприяти розвиткові ресурсів нашого штату, який ще не вийшов з пелюшок. Я щиро втішаюся думками, що ми візьмемось до роботи плече-в-плече».