Корабельна катастрофа
Шрифт:
Не знаю, щоб я відповів би, але він перепинив мене.
— Вибач, я ще не закінчив! Я схиляюсь перед твоєю самовідданою вірністю мистецтву. Сам я не здатен піднестись до такого почуття, але в моїй душі в поетична струнка, Лаудене, і вона відгукується на нього. Я хочу, щоб ти лишився вірним своєму покликанню, і я допоможу тобі.
— Пінкертоне, ти кажеш дурниці!
— Будь ласка, не шалій, Лаудене! Це ж звичайнісінька ділова пропозиція — такі угоди укладаються щодня. Яким чином Гендерсон, Самнер, Лонг опинилися в Парижі? Одна й та ж історія: з одного боку — юнак, що випромінює геніальність, з другого — комерсант, що не знає, куди подіти свої долари…
— Не верзи казна-чого — ти ж убогий, мов церковна миша! — вигукнув я.
— Зачекай, поки я візьмусь до справи! — заперечив Пінкертон. — Я неодмінно розбагатію, і повір: я хочу мати з цього задоволення. Ось твоя перша стипендія. Прийми її з рук друга; адже я, як і ти, належу до людей, котрі вважають дружбу священним почуттям. Тут сотня франків; таку суму ти будеш отримувати
Потрібно було чимало часу, чимало компліментів та образ, перш ніж мені вдалося відхилити його пропозицію, погодившись навзамін випити пляшку доброго вина. Нарешті Пінкертон мовив: «Ну гаразд, із цим покінчено», — і вже не повертався до цієї теми, хоч ми були разом увесь день і я провів його на вокзал Сен-Лазар.
Я відчував себе до болю самотнім; я гірко картався тим, що відхилив і мудру пораду, і руку дружби. Коли я повертався додому величезним містом, що сяяло вогнями, то вперше дивився на нього, як на ворога
РОЗДІЛ V
МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ
Нема такого місця на землі, де було б приємно голодувати, але я певен: найтяжче голодувати в Парижі. Усе паризьке життя зовні таке веселе, все місто таке схоже на величезний ресторан із садом, його будинки так барвисто прикрашені, театри такі численні, екіпажі мчать так швидко, що людина, змучена душевно чи хвора фізично, почувається зайвою, нікому не потрібною. Такій людині здається, що вона — єдине реальне створіння в жахливо-примарному світі. Веселі й говіркі відвідувачі кафе натовпи біля театральних під'їздів, екіпажі, в яких сидять шукачі дешевих розваг, яскраві вбрання дам, вітрини ювелірних крамниць, — усе це мовби навмисне підкреслює її злигодні й самоту. Проте коли ця людина моєї вдачі, її втішає дитинне марнославство. Ось нарешті справжнє життя, запевняє вона себе; нарешті я в самому його вирі: рятувальний круг, який підтримував мене на воді, щез, тепер я стаю на двобій з океанськими хвилями, тепер тільки від мене залежить, врятуюсь я чи загину, і тепер я на власному досвіді пізнаю долю Лусто і Люсьєна, Родольфа і Шонара.
Я страшенно бідував. Незаможні студенти часто-густо вдавалися до того, що делікатно звалося «позикою» (хоч віддавати борги вони не мали наміру), і багатьом з них щастило протриматись у такий спосіб кілька років. Але я лишився без грошей у дуже невдалий час. Більшість моїх друзів роз'їхалась, інші й самі ледве животіли. Ром-ні, наприклад, носив сільські сабо [49] , а його єдиний костюм був такий дірявий (незважаючи на шпильки, якими він сколював лахміття), що доглядачі Люксембурзького музею якось попросили його вийти. Діжон також сидів на мілині, виготовляючи ескізи годинників та газових ріжків для якогось підприємця; найбільше, що він міг зробити для мене, — це запропонувати куток у своїй майстерні. Власної студії в мене вже, звичайно, не було, і «Геній Маскегону» назавжди розлучився зі своїм творцем. Щоб зберігати велику статую, художникові потрібна майстерня, галерея або хоч би внутрішній дворик. Художник не може возити статую з собою в екіпажі, як саквояж, і так само, мешкаючи в малесенькій майстерні, не може поселити там такого солідного приятеля. Я був вирішив залишити «Генія» в моїй колишній майстерні: гадав, що він, стоячи там, де був створений, надихатиме мого наступника. Але власник будинку, з яким я, на нещастя, посварився, скористався можливістю дозолити мені і зажадав, аби я негайно вивіз свою власність. Такому бідному студентові, як я, найняти воза не було за що, але я б уже найняв його за останні гроші, якби знав, куди саме повезу скульптуру. Істеричний сміх напав на мене, коли я уявив, як «Геній Маскегону», візник і я стоїмо посеред паризької юрби, не тямлячи, куди ж рушити, — врешті-решт поганяємо до найближчого звалища і скидаємо улюблене дитя моєї творчої думки на купу сміття. Зі скрути мене вирятував випадковий покупець, якому я віддав «Генія» за тридцять франків. Де він тепер стоїть, під чиїм іменем його розхвалюють чи гудять — історія замовчує. Найімовірніше, нидіє він десь у кущах на околиці, і паризькі гризетки, вихопившись на неділю погуляти за місто, чіпляють свої капелюшки на матір, а їхні залицяльники називають крилате дитя богом кохання [50] .
49
Сабо (франц.) — дерев'яні черевики, взуття французьких бідняків.
50
Античного бога кохання Амура зображували у вигляді крилатої дитини.
Я обідав у кредит в шинку на околиці, де харчувались візники. Я домовився з шинкарем, що вечеряти не буду, бо, мовляв, щовечора сідатиму за вишукано сервірований стіл у одного з своїх багатих знайомих. Ця моя заява була вкрай необачна. Вигадка, досить імовірна напочатку, коли мій костюм мав пристойний вигляд, видалася більш ніж сумнівною, коли вилоги мого сюртука вистріпалися, а відірвані підметки черевиків стали лунко ляскати по
Якось мене знову навідала надія — багатий мешканець одного з Південних штатів замовив мені своє погруддя. Замовник був щедрий, безперестану жартував і сміявся. Позуючи, він розважав мене всілякими бувальщинами й небилицями, а після сеансу запрошував пообідати з ним та оглянути визначні місця Парижа. Я їв досхочу, я почав гладшати. Погруддя, як усі казали, вийшло дуже схожим, і я вже вирішив був, що моїм злигодням настав кінець. Та коли я відіслав скульптуру до Америки, мій замовник навіть не сповістив, чи отримав його. Це мене так приголомшило, що, мабуть, я і не спробував би домагатися своїх прав, якби не постало питання про честь моєї батьківщини. Діжон, скориставшись нагодою, вперше чисто по-європейськи роз'яснив мені американські звичаї: мовляв, Сполучені Штати — це бандитське кубло, де нема й сліду законів та порядку і де борги щастить стягати лише під дулом рушниці. «Це відомо всьому світові; ти єдиний, mon petit [51] Лаудене, цього не знаєш. Нещодавно в Цінціннаті члени Верховного Суду влаштували різанину в самому приміщенні правосуддя. Тобі варто прочитати книжку одного з моїх друзів «Le Touriste dans le Far-West» [52] , там усе це описано доброю французькою мовою».
51
Маленький мій (франц.).
52
«Мандрівник на Далекому Заході» (франц.).
Ці розмови тривали кілька днів; врешті, розгнівавшись, я взявся довести Діжонові протилежне. Я передав справу адвокатові мого покійного батька. По закінченні належного терміну я мав задоволення дізнатися, що мій боржник помер від жовтої пропасниці в Кі-Весті, не довівши до пуття жодної з своїх справ. Його імені я не називаю: хоч він і повівся зі мною нестатечно, проте, можливо, мав намір чесно розплатитися.
Незабаром після цього ставлення до мене у візницькому шинку почало змінюватись, знаменуючи нову фазу моїх бідувань. Першого дня я запевняв себе, що це мені здалося; другого дня я впевнився, що не помилився; третього дня, піддавшись паніці, я не пішов до шинку і пропостив сорок вісім годин. Це був дуже нерозумний вчинок: адже боржник, який не приходить у призначений час, привертає до себе увагу й викликає підозру. Отож четвертого дня я, потерпаючи, все ж подався до шинку. Шинкар зиркнув на мене скоса, кельнерки (його дочки) мовби мене й не помітили й лише пирхнули у відповідь на моє надмірно веселе привітання. А коли я замовив сиру, мені зухвало відповіли, що сиру нема. Сумніву не було: наближалась катастрофа. Я був на волосинці від повних злиднів і відчув — ось-ось вона порветься. Я перебув безсонну ніч, а вранці пішов до майстерні Майнера. Я вже давно думав про це, але ніяк не зважувався цього зробити. Майнер був досить далекий мій знайомий, і хоча я знав, що він багатий, поведінка і репутація цього англійця наводили на думку, що він не терпить прохачів.
Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжовипрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину…
Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка — удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.
Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.
— Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці, — сказав він.