Контррозвідка
Шрифт:
— Дванадцять кілометрів — це дві години шляху! — байдуже зазначив Кузман і позіхнув.
— Я сказав п'ятнадцять хвилин,— насупився майор.— Він перехилився через лутку і спитав міліціонера: — Ти поставив пости біля пункту? — Діставши ствердну відповідь, глянув скоса на Кузмана Христофорова: — Я наказав лікареві Начевій приїхати на кооперативному ваговозі, тож вона буде тут через п'ятнадцять хвилин. Зрозуміло?
Кузман знизав плечима, знову позіхнув і не відповів. Кава закипіла і з шипінням полилася через вінця. Я зняв її з триніжка.
— Ви, товаришу
— Це справа міліції,— різко відповів майор.— Але з першого погляду мені впало в очі,— почав він лічити по пальцях,— розбито шибку і зламано шафу, звідки зникли дві тисячі левів.— Потім опустив руку, помовчав і додав, стиснувши щелепи: — І одне топографічне креслення. План.
— Оце вже погано! — Голова кооперативу зітхнув і витер долонею чоло.— Креслення, кажеш?
Майор мовчав.
Я знову перевірив пульс пораненого й задоволено кивнув головою — помітно поліпшилися і ритм, і удари.
— А де старший геолог? — раптом спитав майор.— Де Боян Ічеренський?
Кузман здригнувся, його тонкі губи на мить скривилися в іронічній посмішці.
Майор схилив голову. Він, мабуть, зніяковів від свого запитання, бо чудово знав, де його помічник. Добре, що не спитав про капітана, бо тоді вже посміхнувся б і я, тільки, звичайно, не такою посмішкою, як Кузман. Я палив кави в чашку, сів біля пораненого і поклав руку на його чоло. Повіки Стоянові ворухнулися раз, другий, крізь вії ледве-ледве проглянув його помутнілий погляд. Я покликав його на ім'я, злегка струснув за плече. Поранений глибоко зітхнув.
— Ти мене чуєш? — спитав я. Губи його ворухнулись.
— Усе гаразд,— засміявся я і переможно оглянув усіх. Старшина Георгій шморгнув носом, і я побачив, як він винувато відвернувся. Майор стримано зітхнув і, пошаривши в кишенях, вийняв цукерку. Останнім часом він намагався менше курити і їв багато цукерок. Добувши із загортки цукерку, він поклав її в рот, а загортку розгладив між долонями і почав скручувати з неї лійку.
Голова витер піт з лоба і глибоко зітхнув. Обличчя Кузмана Христофорова лишилось непроникним і похмурим, тільки вогники блиснули в його очах.
Я поклав ще одну подушку під голову пораненому, підніс чашку кави до його губів і попросив випити. Але обличчя старшини було нерухоме, повіки опущені. Він чи то не розумів, чого від нього хочуть, чи, може, не чув мого голосу.
У цю мить голошиїй півень тітки Спиридонихи залопотів крильми і підніс до небес свій зіпсований баритон. Це кукурікання було таке пронизливе і нестерпне, аж поранений раптом розплющив очі, і його погляд ураз прояснів. Якийсь час Стоян дивився на нас розгублено і здивовано, тоді різко зсунув свої руді брови і глибоко, болісно зітхнув.
Потім він відпив трохи кави, тремтячою рукою повільно витер губи, знову зітхнув і втурив погляд у Гроздана. Дивився на нього вперто і мовчав.
Від цього нерухомого погляду голова засовався, поворушив пальцями, жили на його короткій шиї здулись.
— Як усе це сталося, Стояне? — спитав він, намагаючись іще дужче
Ми всі не зводили очей з пораненого, чекали, затамувавши подих.
Стоян трохи підвів голову, і брови його знову зійшлися.
— Це, бай Гроздане, сталося неждано-негадано! — Він облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.— Побажав мені на добраніч і пішов. Я шукав у кишені сигарети і не помітив, як він повернувся... Була така буря — хіба почуєш!
Отак, з невеликими перервами, час від часу відпиваючи трохи кави й відповідаючи на запитання то голови кооперативу, то майора, Стоян розповів нам усе. Головною і єдиною дійовою особою був не хто інший, як Методій Парашкевов — шанований усіма вчитель з Момчилова, людина, яку всі вважали чистою, мов краплина роси!
Методій Парашкевов часто полював у місцях на схід від Зміїці й, повертаючись, майже завжди проходив через подвір'я будинку, де містився військово-геологічний пункт. То був дуже зручний для нього шлях, бо вів навпростець до хати Балабанихи, де вчитель квартирував. Учителя Парашкевова кожен знав як доброго мисливця, У якого метке око. Недарма Балабаниха має один кунтушик на заячому хутрі, другий — з лисячим коміром. Майже ніколи Парашкевов не приходив голіруч. Він не любив частувати горілкою, а дичиною пригощав від щирого серця: цього літа обидва старшини кілька разів куштували заячої печені. Мисливець завжди, стрибаючи з горбка, зупинявся біля поста, щоб перекинутися слівцем. Бувши людина вчена, він ніколи не зазнавався, завжди знаходив про що погомоніти. Особливо любив він розповідати про звірів: про хитрощі лисиць, про повадки вовків. І Стоян не лишався в боргу — розповідав йому про сільські звичаї у південно-західних районах, про те, яких пісень співають на весіллі, на хрестинах, як молоді невістки печуть баніту [Баніца — листковий пиріг, звичайно з бринзою], яка солодка жовта горілка з груш і як легко п'ється міцне вино з винограду «Отелло».
Того вечора вчитель Парашкевов переходив подвір'я без рушниці. Було пізно. Велика Ведмедиця вже хилилася до Дунаю, а з боку Карабаїру палахкотіло і гуркотіло, немов падали гори. Вчитель цього разу — річ для нього зовсім незвичайна — чомусь так поспішав додому, ніби його чекали там дружина та діти. Кинув два слова й пішов. Стоянові стало сумно. Щоб розвіятися, він сягнув у кишеню по сигарети, але не встиг вийняти пачку. Якоюсь залізякою вдарило його ззаду в карк... І тепер... замість зустріти ранок на посту, він прокинувся, на превеликий сором, у чужому ліжку...
Якийсь час ми дивились один на одного, ніби чужі. Мовчали і вслухались у власне дихання. Потім майор труснув головою, наче зганяв муху з носа, й нерішуче спитав:
— Ти, Стояне, певний, що тебе вдарив учитель? Ану, подумай краще: чи не ховався, бува, поблизу хтось інший?
Стоян нахмурився.
— Товаришу майор,— сказав він,— подвір'я, ви ж знаєте, голе, як долоня. Тільки берест посередині, й більш нічого. Коли вчитель стрибнув з горбка, я стояв під берестом. Навколо ні душі.