Контррозвідка
Шрифт:
Бай Гроздан, голова кооперативного господарства, буз низенький, кремезний червонощокий чоловік з блискучим, мов начищена мідь, тім'ям, з м'ясистим обличчям, круглими добродушними очима та вухами, відстовбурченими через овечу шапку, якої він майже ніколи не скидав. Він мав одну пристрасть — вирощувати тютюнову розсаду, одну слабину — мирити людей і, незважаючи на свої шістдесят років, мав єдину втіху — пити натщесерце ганусівку. Оскільки участь бая Гроздана в цій заплутаній історії обмежена, гадаю, цих кількох слів досить, щоб сказати про нього найнеобхідніше: він людина щира
Півроку тому в Момчилово прибула змішана військово-геологічна група. Вона чи не мала спеціальні секретні завдання на кордоні, хтозна, я не допитувався. Та й зараз не цікавлюсь, то не мій клопіт. В усякому разі, справа була дуже відповідальна, бо спеціалістів супроводжували старшини — Стоян та Георгій, щоб охороняти будинок Ілязова, де розмістився штаб військово-геологічного пункту.
Група складалася з чотирьох чоловік. її начальник — майор-картограф Стефан Інджов, старий парубок років п'ятдесяти, худий, згорблений, облисілий, з кістлявим яструбиним носом і тонкими, синюватими, ледь помітними губами. Завжди підтягнутий, поголений, у начищених до блиску чоботях, суворий, ніби вічно чимось невдоволений, він викликав у момчиловців велику шану. Щоразу, коли Інджов починав розмову з кимось із колишніх солдатів, той ставав струнко, наче перед своїм ротним командиром.
Начальник рідко сміявся, а коли осміхався, обличчя його чомусь набувало змученого вигляду, наче у хворої і дуже стомленої людини. Він не пив, але курив багато. Коли щось не ладилося в роботі, дві скляні попільнички на його столі не вміщали недопалків, попіл від сигарет падав на креслення, а в кімнаті, хоч вікно й було відчинене, повітря здавалося синюватим від диму.
Інджов був холодно чемний, стримано люб'язний, прискіпливий, коли сердився, і дуже самотній. З друзями не спілкувався, та й його, здається, ніхто не жадав бачити.
Ще один член військово-геологічної групи — старший геолог Бонн Ічеренський. Його характер теж відзначався деякими особливостями. Але до Ічеренського ми ще повернемося згодом, бо коли сталося нещастя на Ілязовому подвір'ї, його в Момчилові не було. Він поїхав на мотоциклі в Плов-див, де жила його дружина. Геолог їздив до Пловдива щосуботи після обід і повертався в понеділок опівдні. Коли запізнювався, майор хмурився, його дратували ці запізнення, погрожував покарати Ічеренського, але все те було наче грім у ясну днину.
Помічник Бонна Ічеренського — гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Я і сам стриманий від природи, але стриманість Кузмана перевершувала мою чи не в тисячу разів. Він був напрочуд похмурий — тут з ним ніхто не зрівняється. Високий, сухорлявий, з передчасно посивілим волоссям, з сірими, мов охололий попіл, очима, з блудним поглядом, що наче все охоплював і водночас нічого не помічав. Таку зовнішність мав гірничий інженер — зовнішність дивака. Він ходив у модному, але не випрасуваному костюмі, в дорогому взутті, якого рідко торкалася щітка, а сорочки його, де під брудним коміром здебільшого була чужа етикетка, пахли потом і тютюном.
Я теж мовчун, хоч дехто чомусь думає інакше. Але мовчазність Кузмана особлива — непривітна, схожа, якщо ветлікареві
Тоді я думав, що цей чоловік пережив або переживає тяжкі любовні муки. Пригадую, кілька років тому, коли одна знайома дівчина одружувалась, мій голос раптом втратив усю свою гучність, наче в мене з'явилися гланди. Не було охоти ні голитись, ні чистити взуття. Я запам'ятав усе це, бо саме під той час дівчина, про яку йдеться, вирішила вийти заміж за приятеля мого дитинства, ходила в білому вбранні і мала трохи кирпатий, досить легковажний носик.
Четвертий у групі — капітан артилерії Матей Калудієв. Про нього я розкажу згодом, бо його теж не було в селі тієї неділі. Та якщо вже мова зайшла про капітана, не можу не відзначити один вельми сумний факт. Цей схожий на стародавнього атлета красень, ще й до того артилерист, раптом почав виявляти якийсь дивний, незрозумілий потяг до медицини. Про це мені натякнула одного разу моя колега лікар Начева, коли я випадково спитав її, чого він учащає до лабораторії.
— Цікавиться медициною,— скромно відповіла вона.
— А чому ти не звернеш його уваги на мою медицину? — сказав я.— Ящур і куряча чума досить цікаві хвороби.
Вона погодилась, що і ці хвороби цікаві.
— До того ж я в нього під боком,— наполягав я, вдаючи байдужісінького,— а до твоєї амбулаторії в Ликіте доводиться теліпатися аж дванадцять кілометрів!
— О,— відповіла Начева,— це йому не заважає. Адже в капітана є новий мотоцикл!
Між іншим, хочу зауважити: у колеги Начевої був такий самий кирпатий носик, як у тієї дівчини, що свого часу вийшла заміж за приятеля мого дитинства. Крім того, її теж звали Катею. Але й ця Катя, як і та, колишня, слухала мене дуже неуважно, і слова мої пропливали повз її вуха.
Отже, в той час капітан Калудієв не переставав навідуватися в Ликіте. А мені довелося знову вийняти з шафи старий сачок, щоб ловити метеликів.
5
— Він виживе, лікарю? — спитав мене голова кооперативу, злякано вдивляючись у пораненого. Бай Гроздан тулився до стіни, марно намагаючись надати своєму обличчю сміливішого виразу.
— Сподіваюсь,— відповів я.— Якщо нема струсу мозку, опритомніє менш ніж за годину.
— Хоч би, бідолаха, ще пожив! — зітхнув голова кооперативу.
Майор Інджов мовчав і сопів. Він так насупив свої важкі кошлаті брови, аж ті нависли, мов карниз, над його гакуватим носом.
Кузман Христофоров, інженер, стояв, як арештант, у кутку, втупивши очі в підлогу. На його обличчі не було й тіні хвилювання чи подиву. Він був схожий на роздратовану людину, сердиту на весь світ за те, що порушили її солодкий сон.
Майор глянув на годинника. Було близько п'ятої.
— Через п'ятнадцять хвилин прибуде лікар Начева,— сказав він.— Від нас до Ликіте всього дванадцять кілометрів.