Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
– А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.
От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.
Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.
– До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.
Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.
– Слухай, - по-діловому мовив він.
– Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось
Звідки такий розумний?
Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.
Дорогою Павла знову поперло на прожекти.
– А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…
– Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?
– А навіщо?
– його важко було збити з думки.
– Ми по-англійськи.
– Ти по-англійськи?
– скривився я.
– Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.
Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:
– Дурний думкою багатіє.
А Павло тільки розсміявся.
– Здоровенькі були!
– крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.
– Ти що, здурів?
– гаркнув я.
– А що таке?
Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.
Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:
– Диви.
На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.
Дід охороняв свою криницю, немов скарб.
Значить, було що охороняти.
Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.
– Слухай, - сказав Павло.
– У нього там щось сховане.
Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:
– Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.
Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.
Павло почухав потилицю і сказав:
– Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.
– А тачка є?
– спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.
– Тачка?
– Ага. Ну щоб везти з Турції все.
– Що-о?
Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:
– Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.
– Що тягнути?
– Ну, з Турції. Магнітофони.
Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.
– Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв,
– Сам ти.
Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали надворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло - людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.
Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.
Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.
Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.
Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?
Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби на заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, - коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…
Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.
– Чекай, - зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.
Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.
– Спиш, зараза?
– засичав він у вухо.
– Ні, - збрехав я.
– Все спокійно?