Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.
Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що -
Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.
– Ну як, синюк, нарешті допився?
– Та іди ти.
Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.
– Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки.
– Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?
– Та сядь ти, не маяч.
– Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?
Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.
– Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?
– Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.
– Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?
– Та не маяч ти, холєра ясна!
– я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.
Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.
Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:
– Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що?
– І він… втопився.
– Ти що, дурний?
– Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…
Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.
– Ти розумієш, що верзеш?
– і знову забігав у дзеркалах сюди-туди.
– Як це його за місяць витягли? З річки?
Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?
– Я не знаю, - сказав я втомлено.
– Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.
– Як хто-о?
– зупинився Колька.
– Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.
Деякий
– А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…
Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.
– Ну хоч женитись не обіцяв?
– Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.
– Ти що, обіцяв женитись?
– Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.
– Може, - чесно признався я.
– Ти розумієш, я був у такому стані…
– А чого ж тоді додому її не повернув, баран?
– Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.
– Ну ти ідіот!
– підбив підсумок Колька.
Я навіть не образився, тільки промимрив:
– Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…
– А батько звідки взявся?
Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?
Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!
Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.
Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.
– Гаразд, - сказав він.
– Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.
У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.
Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.
– Це ж дорого, - сказав я.
– Дорого?
– обурився Колька.
– А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.
Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!
Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.