Iван Туркенич
Шрифт:
– Командуй, Михайлов, командуй. Через кілька секунд долинув вибух перших снарядів на передньому краї нашої піхоти.
Артпідготовка була короткою, але потужною. Ворог розраховував на раптовість. Дивізіон Михайлова майже не постраждав, був порушений тільки зв'язок з командним пунктом полку.
– Мовчить «Фіалка»,- доповів телефоніст.
– Травінцев, Травінцев, чому не відповідаєте?
Замість командира відповів Скворцов:
– Товаришу капітан, лейтенант Травінцев тяжко поранений. Танки розгортаються в лінію. Це «тигри»… їх штук п'ятнадцять…
Михайлов скомандував. Батареї відкрили вогонь.
– Ну, як, Скворцов, справи?
– Добре, товаришу капітан: один танк горить і один зупинився. Стріляйте ще! Бийте по перехресті доріг, вони вже туди підходять…
– Зв'язок з полком відновили?- спитав Михайлов у командира взводу управління.
– Ще ні, чекаю от-от. Я на лінію трьох чоловік послав.
– Давайте зв'язок негайно… Командир взводу управління шмигнув із командного пункту. Туркенич мовчки стояв у кутку, не втручаючись у дії командира дивізіону та його штабу. Як поведеться Михайлов без зв'язку з командиром полку? Це для нього велике випробування.
– Танки йдуть на мене, вони вже зовсім близько,- тривожно кричав у трубку Паша Скворцов,- їх багато… і німців теж багато.
Батареї вели вогонь майже безперервно. Михайлов помітно нервував, поглядаючи на телефоніста, який тримав зв'язок з полком. Але хоч як той кричав у трубку, викликаючи «Дунай», відповіді не було. На мить замовк і Скворцов. Потім у трубці знову почувся його зляканий голос:
– Вони прорвались… зовсім підходять до нас… Що ж тепер…
І знову телефон замовк. Михайлов не витримав, передав Туркеничу Пашині слова і схвильовано спитав:
– Що ж тепер робити, товаришу старший лейтенант? Адже там Травінцев і…
Туркенич не міг одразу відповісти. Він розумів, що Михайлов у тяжкому становищі і напружено шукає відповідного рішення.
«Що ж робити? Адже через кілька хвилин танки прорвуться на спостережний пункт, загинуть наші товариші…» – гарячково думав Туркенич.
Короткими окремими картинами постали в пам'яті епізоди такої самої атаки на його батарею в донецьких степах…
Він пережив тоді тяжкі хвилини нерівного бою і тому особливо близько прийняв до серця скрутне становище своїх друзів.
Коротке запитання – що ж робити? – настійливо вимагало відповіді, і до того ж негайної. Відкрити вогонь по спостережному пункту? Знищити ворога, не допустити прориву до нашого переднього краю? Це рішення найбільш доцільне, необхідне. Але що буде тоді з Травінцевим, з Пашею? Адже вони загинуть. А не стріляти? Все одно їх роздавлять танки.
Михайлов, не повторюючи свого запитання, глянув на мовчазного Туркенича, потім – скоса – на годинник.
Минуло всього дві-три хвилини, а якими нескінченними вони здались обом офіцерам…
І з кожною секундою Туркенич переконувався, що вихід тільки один -- не допустити, щоб прорвалися ворожі танки. Адже в траншеї – сотні бійців.
– Так, іншого виходу немає,- тихо ска зав він.
Мовчки взяв трубку і знову став викликати Скворцова:
– Пашо! Павлику! Чуєш мене? Нарешті почувся голос
Паша відразу впізнав Туркенича.
– Товаришу старший лейтенант, це я!..- зраділо закричав він.- Це я, Паша!
– Павлику, слухай мене! Де танки?
– Вони вже поряд, ось вони… мені страшно!
Туркенич догадався, що Павлик плаче.
– Павлику, лягай у траншею!.. Туркенич витер піт з обличчя, опустився на лавку поруч з телефоністом і наказав Ми-хайлову:
– Вогонь з усіх батарей!
* * *
Увечері, після бою, від санітарів, які виносили поранених бійців, Туркенич довідався про загибель Павла Скворцова і лейтенанта Травінцева. їх знайшли поруч в одному окопі; за кілька метрів від них завмер, ніби пам'ятник, могутній «тигр», знищений прямим, влучанням снаряда.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тоді ж, коли частина, в якій воював Туркенич, успішно просувалася з боями на захід, його викликали в Москву. За участь у підпільній організації Краснодона «Молода гвардія» Туркеничу вручили орден Червоного Прапора.
Кілька днів він провів у Москві і знову повернувся на фронт у свою дивізію, його призначили помічником начальника політвід-ділу дивізії по роботі серед комсомольців.
Радянська Армія уже визволяла від німецьких загарбників землю Польщі.
Дні помічника начальника політвідділу дивізії минали швидко, заповнені бесідами з комсомольцями підрозділів, підготовкою доповідей про воєнне і міжнародне становище.
В середині серпня, ввечері, Туркенича викликали на нараду до командира дивізії. Коли він увійшов у простору землянку штабу, там уже зібралось багато офіцерів.
– Наша розвідка доносить,- почав командир дивізії,- що у противника зосереджені значні сили поблизу містечка Глогув. Треба вияснити, де знаходяться основні резерви ворога. Перед нами командування поставило завдання: провести розвідку боєм. У цей бій виділені по одному батальйону від полків першого ешелону.
Крім цих батальйонів нашої дивізії, розвідку боєм вестимуть ще два батальйони сусідньої дивізії. Основне завдання наших батальйонів – вийти в район Глогува і спробувати захопити місто з ходу. Бій наших батальйонів підтримає вся артилерія дивізії. Ворог добре розуміє, які наслідки викличе визволення Глогува: контрольована зараз ворогом дільниця довжиною десять-п'ятнадцять кілометрів опиниться в наших руках. От чому бій треба почати зненацька й одразу ж перейти в атаку. Політпрацівники перед боєм ще раз підуть у підрозділи, поговорять з бійцями, особливо комуністами й комсомольцями. Належить виконати важке завдання. Після наради у командира дивізії Туркенича викликав начальник політвідділу. Досвідчений офіцер, він перед кожним боєм розмовляв із своїм помічником. Він умів просто пояснити своєму співрозмовнику значення майбутньої операції.