Iван Туркенич
Шрифт:
– Ваню, питання серйозне, треба обміркувати як слід, а часу обмаль,- почав Олег.
– Скажемо відверто,- додав Земнухов,- вирішити треба відразу.
Туркенич мовчав. Тільки губи ледь стиснув та обличчя стало напрочуд суворим. Він ішов розміреною ходою, спритно перестрибуючи великі калюжі, що зрідка траплялися їм на шляху.
– Так ось: недавно до міста повернувся один із наших шкільних учителів,- говорив далі Олег,- ти його, звичайно, не можеш знати, він з'явився у нашій школі наприкінці сорокового року. Вчитель історії…
Олег
Туркенич усе ще мовчав. Він розумів – сталося щось значно важливіше, ніж звичайне повернення учителя історії. Олег не став би так схвильовано говорити про це. Мовчання Земнухова було не менш красномовним: воно свідчило багато про що. Він ще скаже своє слово; цю рису вдачі друга – не кваплячись обмірковувати найважливіші питання- добре вивчив Туркенич за невеликий проміжок часу, що минув з дня їхньої першої зустрічі.
– Позавчора,- знову заговорив Олег,- цей учитель уперше зустрів наших хлопців, у тому числі й Ваню,- він кивнув на Земнухова,- й обмовився про те, що змінив свої погляди і тепер служитиме німцям.
– А може, він випробовував вас? – тихенько спитав Туркенич.
– Він саме з цього й почав, але потім обмовився,- втрутився Земнухов,- і, чесно кажучи, я довгий час сумнівався в тому, що він зрадник. Хоча все свідчило про його зраду, якось не хотілося вірити. Адже ми так поважали, скажу більше, навіть любили його в свій час, коли він викладав нам історію.
– У тому-то й річ, що не хотілося вірити,- сказав Олег.- Але тепер усі сумніви розвіялись. Він – зрадник.
– За ним стежать? – спитав, як і раніше спокійно, Туркенич.
– Так. Учора ввечері він був у поліції, а потім у дирекціоні. У кого він там був, сказати важко, але, як відомо, туди абикого не пускають. Що ж нам з ним далі робити? – спитав Олег.
Земнухов помітив, як злегка здригнулось обличчя Туркенича.
– Що робити? Стежити, звичайно.
– Але він може виказати хлопців, він знає багатьох із нас,- повторив Земнухов питання, задане перед цим Олегом.
Збагнувши тактику Земнухова, Туркенич посміхнувся.
– Звичайно, може, якщо довідався про створену нами підпільну організацію.
– Що ти! – перебив його Олег і замахав рукою.- Цього він, на щастя, не знає.
– А що ж тоді він про вас знає? Що ви були його учнями? Але учнів поки що не розстрілюють. Що ви комсомольці? Так. Цього для хазяїв «нового порядку» цілком досить для того, щоб…- і він замовк.
– Але про це знає багато хто в місті,- тепер уже за Земнухова відповів Олег. – І це правильно,- сказав Туркенич.- Значить, йому щось потрібне. А що саме – це нам необхідно взнати. Тому будемо пильно, але дуже обережно стежити за кожним його кроком. До речі, хто це має робити?
– Первомайці і хлопці із школи, ті, кого він не знає.
– Це добре. Треба тільки частіше змінювати їх, та й не завадить ще раз нагадати про обережність. А знищити його, я думаю, ми завжди встигнемо, він од нас нікуди не втече. Де він живе?
– В
– Родичів у нього тут немає?
– Ніби немає,- подивившись на Земнухова, відповів Олег.
Той теж не міг дати вичерпної відповіді.
– Треба з'ясувати,- сказав Туркенич,- чому він не поселився в місті, хоч, звичайно, цілком міг це зробити. – І все-таки, чому не можна його зараз знищити? – допитувався Олег.- На розплід ще одну погань залишити, чи що?
– Ні, він повинен допомогти викрити таємних агентів, які нишпорять по місту, розшукуючи підпільну організацію. Безумовно, він з ними має зв'язок. Крім того, він рано чи пізно, а виявить, чому повернувся в Кра-снодон. А якщо ми відчуємо, що він натрапив на слід організації, ну що ж, тим гірше буде для нього. Переховуватись од відвертого ворога значно легше, ніж від невидимого,- докладно пояснив Туркенич.
– Це правда,- погодився Олег,- намацаємо через нього й інших ворогів.
– Отже, продовжуємо стежити: ми – за ним, а він – за нами,- сказав Земнухов.- Крім усього іншого, він обіцяв мені, що влаштує Володю Загоруйка та всіх бажаючих у добровольчу козачу армію, а мене влаштує, як він зволив висловитись, на «порядну роботу» в дирекціоні чи в міській управі.
– Ти це серйозно кажеш? – зрадивши свій спокій, майже вигукнув Туркенич.
– Цілком,- і Земнухов докладно розповів Туркеничу про свою зустріч з учителем.
– Щастить же тобі, Ваню,- сказав Олег.- За протекцією Стаценка вас з Мош-ковим взяли у клуб дирекціону, а тепер новий покровитель об'явився.
– А в добровольчу армію він тебе серйозно обіцяв улаштувати? – допитувався Туркенич.
– Не мене, а Володю Загоруйка та інших хлопців, хто побажає. Він обіцяв поговорити про це з кимось, напевне, з комендантом чи начальником жандармерії,- відповів Земнухов.
– А ти чого напросився туди?
– Це мені довелося викручуватися через Володю, він ледве не провалився. От я на ходу й придумав, що Загоруйко, мовляв, тільки язиком плеще багато, а насправді хоче потрапити в цю саму добровольчу козачу армію. Ну, вчитель і причепився зі своєю допомогою. Хіба я знав, що він такий послужливий. – І, головне, досить впливовий у німців,- додав Туркенич.
– А що як насправді почне клопотатись і влаштує Загоруйка у «велике військо донське»? – спитав Олег.
– Найдемо відмовку: мати сама залишається, захворіла… щось придумаємо. Та й учитель сам, очевидно, вирішив, що ми йому тут більше станемо в пригоді, тож можемо не хвилюватись. Нагадувати ж йому самі ми, звичайно, не будемо,- відповів Земнухов.
Туркенич ішов мовчки, про щось замислившись. Але невдовзі обличчя його осяяла посмішка, і він, не стримавшись, зареготав.
– Ти чого? – здивовано поглянули на Туркенича Земнухов і Кошовий.
– Ви у неділю не були на базарі? – запитанням відповів Туркенич, тамуючи посмішку.