Iван Туркенич
Шрифт:
Вона наважилася поговорити з сином про це тільки тому, що бачила, як він з дня на день ставав радіснішим, чимось занепокоєним, кудись поспішав. Іноді він забував приходити пообідати, і це дуже тривожило її материнське серце.
– Не хвилюйся, захоче їсти, то прийде. Значить, зайнятий, мабуть, роботу шукає, – заспокоював батько.
Анастасія Іванівна з виразу обличчя сина зрозуміла, що це питання для нього найвразливіше. Він, звичайно, знав, що сім'я потребує допомоги, в домі було четверо разом з ним. Сестра Ніна
– Матусю, ти не сумуй, скоро почнемо працювати. Тільки ось за роботу мою фашисти, мабуть, нічого не платитимуть…
– Невже кращої роботи не зміг знайти?
– Ні, кращої не було!-твердо відповів Ваня.
Мати… Рідна, добра мати… Скільки б він віддав за те, щоб заспокоїти її, пояснити усе! Він не може їй зараз про це розповісти, але, безперечно, прийде час, і тоді він посадить матусю напроти себе і тихо, не поспішаючи, так, щоб вона могла зрозуміти все до дрібниць, розкаже про ці дні.
Мати не зрозуміла відповіді, але відчула серцем, що син чимось заклопотаний. «Адже він у нас освічений. Значить, так треба»,- думала вона.
– Мамо, до мене прийдуть хлопці, нам треба поговорити. Можна буде у великій кімнаті? Ми годинку-другу посидимо, в шахи пограємо.
– А чому ж ні? Може, щось приготувати?
– Ні, ти не турбуйся, нічого не треба – це мої шкільні товариші, – відповів Ваня.
Яке ж було його здивування, коли він здалеку побачив, що поряд з Віктором Третьякевичем до нього спокійно, не поспішаючи йде середній на зріст юнак, якого він добре знав. Це був Сергій Тюленін, відчайдушний і сміливий хлопець, з якоюсь стрімкістю у всій постаті.
Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи було через велике господарство. Але сестри… Ох, оці вже сестри! Вони допитували, розпалюючи почуття сорому за бійку, особливо програну.
Запустивши руки в кишені довгих стареньких штанів, Сергій трохи відстав, даючи дорогу Вікторові.
– Ви, здається, вже знайомі? – запитав Віктор.
Ваня простягнув руку Сергієві, ніби він не чув Віктора і навіть не помітив його. Він перехопив в очах Сергія іскринку радості.
– Ти що,- здивовано запитав Віктор Третьякевич,- зі мною не хочеш вітатися?
– Не тільки вітатися, а якби міг – то побив би тебе як слід.
– За що? – здивувався той.
– Ти
– Міг, але просто хотів, щоб ти голову посушив, як над шаховим завданням. Ти ж любитель шахів.
– А це вірно! Я годин до двох не міг заснути, все думав, хто б це міг бути.
У розмові з'ясувалося, що у Сергія є теж група, в яку входять і дівчата віком 15-16 років (а декому було навіть чотирнадцять років).
– Менше підозри буде. А всі у нас в групі бонові, з ними хоч у вогонь і воду! – сказав Сергій.
Незабаром прийшли Уляна Громова і Анатолій Попов, а за ними Борис Главан і Василь Левашов.
Земнухов запросив усіх до кімнати і, хвилюючись, звернувся до присутніх:
– Друзі, сьогодні ми наче наново створюємо комсомольську організацію.
– Але тільки підпільну,- вставив Левашов.
– Справді, підпільну комсомольську організацію. І нам треба вирішити, з чого ми почнемо роботу.
Ваня зробив паузу, обвів усіх спокійним поглядом своїх добрих короткозорих очей, ніби запрошуючи присутніх висловити з цього приводу свою думку. Потім сказав:
– Ми перед цим радилися і з первомайськими товаришами. Правда, Улю?..
– Так, звичайно, думки в нас збігаються. Кажи, Ваню.
– З Віктором Третьякевичем теж ніби не розходимося в думках.
– Та не тягни ти, Ваню,- сказав Віктор.- Ми всі згодні з твоїм планом, давай обговоримо.
– План простий,-зразу перейшов до діла Земнухов. – Ми всі залишаємось у місті і працюємо передусім серед молоді, розширюючи організацію. Важливим завданням залишається зв'язок з партійним підпіллям чи партизанським загоном. До встановлення такого зв'язку працюємо самостійно, дістаємо зброю і вивчаємо її всі без винятку. – І дівчата? – з іронією запитав Тюленін.
– Так, і дівчата теж. А доти, поки не буде зброї і всі ми не навчимося користуватися нею, ніяких диверсій і зайвих ризикованих вилазок робити не будемо. Зараз треба змонтувати хоч би зо два приймачі, щоб слухати зведення Радянського Інформбюро і розповсюджувати їх в листівках, прокламаціях і закликах. Листівки повинні розповідати жителям міста і навколишніх хуторів і сіл правду про становище на фронті. Звичайно, всі ми повинні додержуватись конспірації.
– Вірно,- підтримали присутні.
– А хто ж буде у нас секретарем? – запитав Борис Главан.
– Якого тобі ще секретаря треба? – здивувався Левашов.
– Як якого? Комсомольського. А то і внески нікому буде платити. Я думаю, що Віктору Третьякевичу це вже знайоме, він і в школі секретарював, – сказав Земнухов.
– Е-е!.. Ні, так не піде! – втрутився Віктор.- Секретаря треба обрати на загальних комсомольських зборах, а так це буде порушення комсомольського Статуту.
– Тоді назвем його по-іншому – комісаром, – зразу ж запропонував Земнухов. – Комісар загону.