Херем
Шрифт:
Нічна Наречена таки мала рацію – Асата, виявляється, сподівався, що його довічне вигнання було хіба грізьбою і буде скасоване, щойно він засвідчить своє каяття та сумирність. Аж ні – Херем цурався найменшого знаку нечистоти, то що вже казати про крадія, по вуха забрьоханого багновицею злочинного свавілля! Та швидше… Авжеж, Шеол зустріне його хлібом-сіллю, і Мовчазна Яма збагатиться ще одним бентежним духом, що ним страхатимуть самотніх подорожніх. Якусь мить Асата серйозно зважував переваги посади демона нічних криниць, проте, так нічого й не надумавши, смутний та лютий, вийшов
Вибравшись із храму, Асата завагався, не знаючи, куди йому податись. Минулу ніч він провів коло вогнища, що його розпалювали богомольці, які нудилися у черзі за справедливістю; дехто з них вертався, аби оповісти недавнім знайомцям, яким боком повернувся до них самовладний закон. Асата і собі підійшов до вогнища, шукаючи як не за товариством, так за живим голосом та чужими негараздами.
– Присягаюся Малхі-проклятим! – люто гримнув хтось неподалік.
Асату-вигнанця труснуло, наче дерево зі стиглими смоквами. Хто ж це наважився на таке відверте блюзнірство просто попід храмом мстивого Вакіля?
– Тшш! – шикнули на дурнуватого добрі люди. – Мовчав би ти, Мікто! Ось почують тебе доброчесні, воронам будеш присягатися, що неїстівний!
Нарешті Асаті вдалося розгледіти того прибічника нерозважливої клятьби. Худий дядько в пошарпаному вбранні дрібного посадовця цілком міг би скласти добру компанію голодним крукам – зваживши на його довгу кирпу та грізний погляд, ті, можливо, прийняли б його до зграї.
– Та присягаюся ким завгодно! – не вщухав кирпатий. – Якщо це – справедливість, то я – Нічна Наречена!
Сусіди по вогнищу зареготали, радячи промовцю бодай поголитися для повноти ілюзії.
– Ні, справді, послухайте мене, добрі люди! Я – чесний писар царського проводу листів та нотацій, все життя розбирав грамоти гінців з Араму та Кіннахі, мав добрий дім і півгана саду, аж раптом влада вирішує провід розпустити, і плакав мій дім, і ридав мій садочок, і пішли ми, людоньки, із сім'єю попідтинню… І що ж мені присудив Вакілів почет? Відшкодування втрат, гадаєте? Нову, вважаєте, поважну посаду? От і я так вважав, доки крук не дзьобнув! Іди, кажуть, у митарі! Ні, мовби досі того митарства не наївся!
Коло вогнища спочутливо загомоніли. Мито збирати – лиха справа, як не крути. Ти оббираєш, тебе оббирають, жодної вдячності, саме розчарування. Асата подумав був, чи не податись йому в митарі. Проте зважив, що демон криниць, і той має в людей більше шани.
– Послухай, Мікто, – звернувся він до страждальця, – біда твоя в тому, що звернувся ти за розрадою не до тих суддів, що мають вдосталь мудрості, аби зважати на чужі втрати. Адже сказано: «Над бідним не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя».
– І де це таке сказано? – вразився Мікта.
– У Книгах Саави, писарю. Є у світі правда, вища за ухвали Вакіля.
Товариство коло вогнища приголомшено замовкло. Асата усміхнувся хижо і гірко, знаючи, що порушує зараз основну заборону Херему – рівняти закони, складені для цілковито осібного вжитку. Проте, що вже йому зробиться? Вакіль і так вигнав
– Ти хто такий? – примружився писар. – Вакілів служка?
– Дуже схоже? – розсміявся Асата, напинаючи драного плаща. – Тільки золотих дзвіночків бракує, правда?
Мікта гмукнув і, порибаливши у власній торбі, простягнув нежданому радникові дешевого ячмінного хлібця. Той радо прийняв піднесення, проте було воно не нагородою, а лише початком розмови. Писар, зі своєю фаховою ретельністю, забажав знати, куди і як подавати позов, яких залучати свідків, яких укладень триматись. Скоро навколо їхнього вогнища зібрався невеличкий натовп охочих долучитися мудрості, вищої за закон, і Асата з дорогою душею шпетив нещадний порядок, уперше, мабуть, зрозумівши, яка пристрасть керує Нічною Нареченою.
І та не забарилася нагадати про себе. Щойно втомлені законодавчою просвітою позасинали, марячи переможною ходою своїх позовів та скарг, вона ступила ближче, відкинувши з очей своє чорне покривало.
– Ти пересвідчився, братику? – запитала вона. – Що скажеш тепер?
Він відвів погляд у намаганні відсторонитися від заклику руйнівної помсти. Бачать боги, його вибір не був простим.
– Ідемо! – кликала вона. – Херем і Шеол схиляться перед тобою!
Вона вміла обіцяти… Авжеж, вона була першою у світі жінкою і знала все про таємні шляхи спокуси. Проте Асата – хай би як його не звали – ніколи не прагнув влади.
– Дай мені спокій, жінко, – втомлено проказав він.
Вона відступила, ображена, зачаївши цього разу мстивий намір, проте нині це не хвилювало вигнанця. Він шойно зрозумів, що саме йому слід чинити, аби Херем пошкодував про свій нерозважливий присуд.
Наступного ранку Асата вибрався на головний ринок Зам-Арі. Пройшовши межи стійлами з вівцями та верблюдами, лавками міняйл, шатрами продавців червлених тканин та запашних масел, він спинився коло невеличкого джерельця на роздоріжжі. Присівши на курну землю коло джерела, він дістав з торби відвойованого у вельмож кіннора. Він прагнув привернути до себе увагу, і це йому вдалося повною мірою, адже ж хіба побачиш кіннора тонкої роботи в руках у міського злидня? А коли й дістане за вивихом долі злиденний шарпак дорогого дарунка, то хіба ж зуміє ним скористатися, окрім як продати якнайшвидше? А справжні музики, вчені в храмі Найферта-майстра, не вештають попідтинню, просячи на хліб насущний.
Проте Асата був і майстром, і злиднем в одній мальовничій особі, і купці мимохідь спинялися, аби кинути оком на ту дивовижу, а хто й дослухався до дивних мелодій та незвичних слів.
Про непевність порядку говорив він і про хиби мудрості, про красу війни і жорстокість кохання, про свавілля володарів і чесноти зневажених. І ще – про чистоту серця, а не рук, шляхетність вчинків, а не крові.
Надвечір Асата мав удосталь хліба, аби прогодувати чималий кагал гольтіпак, і вдосталь слухачів, аби вдовольнити мандрівного пророка. Його вчення було мудрістю для нужденних, дешевою мудрістю, що не вимагала вчених тлумачень, проте для ув'язнених за мурами порядку воно було подихом свіжого вітру від моря Ганісар.