Херем

Соколян Марина Іванівна

Проте володар стад не схильний був так скоро визнати поразку.

– А що говорять Закони Вакіля про… гм, викрадення заміжньої?

– Смерть. Якщо буде доведено, що вона опиралася.

– Ага! – Ейсав кинув швидкий погляд на зарюмсану дочку. – Ну, то слід швиденько віддати її заміж.

– За кого, тату? – захвилювався Дан.

Глава родини трохи повагався.

– А хоч би й за нього.

– За мене?! – вжахнувся Гур. – Ти що, господарю, схибнувся, що готовий віддати рідну доньку за раба?

– А чого ж… – примружився Ейсав. – Буде їй наука. Ну, та що вже… я виділю тобі частку землі і трохи овець. І на сьомий

рік дам тобі свободу.

І жінку, й овець, і навіть свободу… Повні жмені щастя!

– Щедра обіцянка, – Гур зітхнув, – але жінка повинна вийти заміж до викрадення. А не зараз же після. Позивача допитують жерці Кушара-доброчесного, дурити яких я, принаймні, не радив би.

– Та невже ж нема на них кари? – заголосив Дан. – Хіба з сестрою нашою чинитимуть, як із повією?

Ейсавові родичі обурено заворушилися, вимогливо позираючи на Гура. І чого лише він втрутився у справу, яка його особисто ніяк не обходить?

– Нехай… – нарешті виснував він, – нехай один із них заплатить Ейсаву п'ятдесят сіклів срібла, скільки годиться давати відкупу за наречену з доброго дому. А що чинять так за нашим присудом і за власної провини, то нехай залишать пергамент зі свідченням, який ми доправимо до храму Вакіля, де їхній вчинок буде зважено та занотовано.

Запала мовчанка, і, доки рідня Ейсава виважувала так і сяк свою вигоду від наслідків прикрої події, один з вельмож стиха розсміявся.

– Ти… – мовив він, звертаючись до Гура, – хоч знаєш, кого маєш намір зганьбити?

– Йахх! Завуле, мовчи! – відгукнувся другий. – Не дражни тих амгареці

Завул дратівливо чмихнув.

– Мені байдуже до амгарец, – тихо відгукнувся він, – я хочу знати, хто цей асатаї

Він кивнув на Гура, випромінюючи притлумлену лють. «Асата» означає дрібна перешкода, прикрість; вельможа хотів, вочевидь, засвідчити свою зневагу раптовому знавцю законів, але Гур лише всміхнувся, відзначивши кумедне назвисько. Так і сталося, що іменем, яке принесе таку прикру славу, вперше назвали його люди, що їм він врятував життя. Не маючи, правда, жодного на те бажання.

Ейсав таки розважив відпустити вельмож. Не раніше, звісно, аніж вони виконали присуд раба-мудрагеля, залишивши свої статки і своє добре ім'я в руках зневажених ними «людей землі».

Рідня та домашні господаря стад цілком втішилися таким вирішенням справи. Мертвих поховали, поранених доглянули, а іншим, які брали участь у бойовиську, влаштували обрядове омивання, що мусило змити нечистоту смерті з їхніх тіл. Гур із подивом зрозумів, що вбивство жодним чином його не зворушило, тоді як інші скотарі з полегкістю опускали руки в «живу» воду джерела, неначе тінь чужої смерті пропікала їм долоні. Наслідуючи їх, проте, Гур і собі опустив руки до джерела, і жива вода на мить зануртувала коло його долонь, мовби торкнувшись розпеченого металу. Ейсав, що опікувався обрядом, насупився, спостерігали таку дивовижу, і тоді, власне, він збагнув, як саме слід йому вчинити з чудним рабом.

Він вирішив доручити Гурові пергамент зі свідченнями вельмож, аби той доправив його до храму Вакіля у Зам-Арі. Ніхто з його домашніх ніколи не мав справи з тамтешніми жерцями, але щодо Гура Ейсав чомусь був певен – той, коли треба, дасть раду і жерцям, і

свідченням. Та й, де правду діти, Гур-звіреня лякав господаря стад, скидаючись часом на темних духів Мовчазної Ями, і краще було би спровадити його десь подалі, нехай навіть це означатиме незворотну втрату тридцяти мідних сіклів.

Гур не опирався Ейсавовій ухвалі і навіть зрадів змінам, бо кривава сутичка і ненависть вельмож розпалили в ньому забуту доти гарячку дії. Отож, взявши подаровану господарем торбу з овечої шкури, в якій містилося кілька хлібці в, пригорща маслин та покинутий вельможами кіннор, він вирушив до царського міста Зам-Арі. Єдине, про що він шкодував, – це про те, що йому не вдалося попрощатися з Лавані. її – віднині багату наречену – не випускали з дому, готуючи до спішного шлюбу; та вона ніби й сама уникала Гура, і тільки згодом він знайшов на денці своєї торби «троянду пустелі», котру колись подарував малій. Не знати, що вона хотіла сказати у такий спосіб, але відтоді він завжди носив «троянду» із собою.

* * *

На коротку мить запала тиша, мовби гості мої дослухалися до велемовного присуду очманілого від зорепаду цвіркуна.

– Брехня! – нарешті виснував Сеной.

– Упереджене тлумачення, певна річ, – вирік Сенсеной.

– Зворушлива вигадка, – дорікнув Сенгелаф.

Я сумирно киваю на знак цілковитої згоди. А який сенс сперечатися з ними, сторожами всіляких чеснот? Брехня, то брехня.

Денна спека давно вже десь завіялася під руку з лукавим присмерком, і мене вже виразно били дрижаки. Гарно би чогось гаряченького…

– Чи не хочете гарячого сахі, любі гості? – цікавлюся я.

Пропозицією моєю любі гості цілковито нехтують. Вочевидь, мають вони на гадці речі, значно поважніші за гарячий сахі.

– Нехай навіть ведучи життя, далеке від витоків правди та порядності, ти ж не можеш не визнати, що спільника твого, Асату, було засуджено, зокрема, за пограбування шляхетного Князя Завула? – висловлює праведне обурення трійці велемудрий Сенсеной.

Ну, що за прикре прагнення остаточної істини? І де ж це ви були, шановні, як складався згаданий вирок? Мухам на харч ваша невидюща доброчесність!

– Не можу не визнати, – визнаю я. – Було засуджено, авжеж. Ну, то будете сахі, чи ні?

– Зізнався, злодію! – зловтішається Сеной.

– То припини дурити незмірно вищих за тебе! – спалахує юнацьким гонором Сенгелаф.

О! То на додаток до невидющості мої неоціненні гості ще й недочувають! Оце прислали боги даруночка! І тут мене бере злість.

– Ти – челядник Кушара-доброчесного, світлий Сенгелаф, – кажу я. – А навіть найбезта-ланніший з-поміж його жерців вміє вирізнити правду з кривди. Дивись! Адже ж не може серце мізерного злодія становити для тебе таємниці!

Сенгелаф поважно супиться, готуючись, вочевидь, знімати печаті з мого чорного серця. І погляд його німіє. Він панічно озирається до своїх спільників.

– Я не можу! – настрашено сповіщає він. – Я нічого не бачу!

Ой-йой, зараз заголосить! А цікаво, на що ж це він сподівався, коли боги відкликали свою благодать, замкнувши джерела Херему, наче міх з молодим вином? Старші обурено позирають на мене, мовби це я винен у заподіянні того вселенського лиха.

– Ну, ви собі як знаєте, – зітхаю, підводячись. – Але я хочу сахі. Прошу не турбуватися, панове мої, я сам наберу води.