Грішниця

Печорна Олена

Натомість до нас кожного дня приходив Валентин Іванович. Високий чоловік в окулярах, крізь які на світ дивились очі кольору тепла. Мишко називав його Айболитем, а той лише посміхався, робота дитячого лікаря була справді його покликанням. Під час щоденних оглядів він не викликав і тіні страху, рекомендував якісь ліки, у більшості – вітамінні комплекси, а потім довго про щось розмовляв із тіткою Людою. Після цих розмов вона поверталася розпашіла й зворушена, довго дивилася на нас, потім міцно-міцно притискала до себе й нишком плакала. Тоді я довго ламала голову, чому ж вона плаче, адже ще не здогадувалась, що іноді люди плачуть просто тому, що мають у грудях серце.

Наш рай тривав рівно три дні, у ці дні й вмістилося моє дитинство. Ми багато

спали, їли, гралися, читали книжки, вирізали сніжинки й ліпили сніговичків. Тітка Люда купила нам новий одяг, а я ніяк не могла повірити, що його купили спеціально для нас. Це були симпатичні сукні, шубка й чорні чобітки. Світланці ж дісталося все золотисто-жовтого кольору, від чого вона ставала схожа на маленьке курча. Ще ми вперше прикрасили новорічну ялинку. Її приніс Валентин Іванович зі словами, що діти повинні зустрічати Новий рік за всіма правилами. Тітка Люда дістала цілий ящик із новорічними прикрасами, і я просто не знаходила слів, щоб виразити своє захоплення. Ялинка була пухнаста, уся в дрібних голочках, пахла лісом і зимовою казкою. Яскраві іграшки, особливо різнокольорові вогники, перетворили її в щось неймовірно красиве. Світлані особливо сподобалася зірочка на вершечку, і вона весь час намагалася до неї дотягнутися, а з боку здавалося, що вона хоче злетіти.

Мишко ж носився з листом до Діда Мороза і вперто переконував, що останній існує. Адже хто тоді кожного року кладе під ялинку саме ті подарунки, про які він просив у листі? Цікаво, чому ж тоді він нічого ніколи не дарував мені? Мишко замислився, а потім зробив висновок, що я, очевидно, не досить добре себе поводила, подарунки ж носять лише слухняним дітям. Я образилась і навіть заплакала. Тоді тітка Люда погладила мене по голові, а Валентин Іванович запевнив, що Дідові Морозу просто не було куди класти подарунки, адже ялинки в будинку з примарами не ставили жодного разу. Мишко ще трохи подумав і додав, що я, до того ж, не писала листів. Ну а звідки Діду Морозу, що живе аж в далекій Лапландії, здогадатись, про що мріє дівчинка, у якої навіть ялинки нема? Потім він приніс мені чистий аркуш паперу, конверт і червоного олівця, сказавши, що я можу одразу й за Світланку попросити, бо вона ще ж не навчилася писати. Я заховалась у дитячій кімнаті, залізла на підвіконня й величезними літерами написала: «Добрий Діду Морозе, подаруй нам, будь ласка, справжню сім’ю», підписала «В Лапландію» і вкинула до поштової скриньки. Я тоді жодним словом не обмовилась, про що попросила, навіть Мишкові, який не припиняв свого допиту ледь не до Нового року.

Лист, очевидно, не потрапив до адресата, а може, і потрапив. Просто Діду Морозу й цього разу не було куди класти свого подарунка, адже свято ми зустрічали в будинку, де ялинок не ставлять. Усе закінчилося на четвертий день нашого перебування в будинку, котрий вмів посміхатися, рівно тридцять першого грудня. І навіть не увечері, коли п’яні батьки влаштували тітці Люді скандал та силоміць нас забрали, а вранці, з приїздом дядька Миколи.

Уже з перших хвилин появи того огрядного чоловіка із залисинами на голові щось сталось. Що саме, одразу було важко зрозуміти, однак зміна відчувалась, немов увесь будинок зіщулився та завмер у тривожному очікуванні. Навіть Мишко й тітка Люда змінились: Мишко посерйознішав та з усіх сил намагався бути хорошим хлопчиком, а тітка Люда заходилася метушливо витирати неіснуючий пил, немов просто не знала, куди себе подіти. Потім глибоко вдихнула й попросила нас посидіти тихенько в спальні, доки все не пояснить чоловікові. Світланка, відчувши, що щось сталось, почала хникати, а я з усіх сил старалася її заспокоїти, аби не почули дитячого плачу.

Напевно, дядько все-таки почув, а може, тітка Люда саме розповіла про нас, але від його грубої лайки стіни здригнулись. Він грюкав кулаками об стіл і кричав, що одружився на Святій Терезі, у якої клепки з голови повилітали. Потім наказав негайно повернути вуличну наволоч туди, де вони й мають бути. Хто такі наволоч, я здогадалась, і куди мають

повернутися – теж. Тітка Люда просила залишити нас ще на трошки, хоча б на новорічну ніч, однак у відповідь отримала грубий удар в обличчя, мовляв, не зрозуміла чи що. Ми не бачили удару, однак я й без цього надто добре знала звук ляпасу, після якого вхідні двері будинку з грюкотом зачинились, а із сусідньої кімнати донеслися тихі схлипування. Я мовчки притисла до себе Світланку й тихо вислизнула з будинку, який ховав у собі точно таке саме пекло, як і наш, – тільки прикрашене рожевими квіточками. У дитячих грудях підстрибувало налякане серце, якому в одну мить не залишилося, у що вірити. Так, ніби з-під ніг вибили землю, ти лежиш, а піднятися не те що немає сил, а не хочеться – не знаєш заради чого.

Нашій появі зраділи павуки й забігали туди-сюди по своїх прозорих драбинках. Старий матрац за три дні припав пилом і виглядав зовсім самотнім та кинутим. У будинку одразу відчувалось, що його не обігрівають, і холодний вітер, який, напевно, і був тут справжнім господарем, гуляв вільно кімнатами, як йому лише хотілося. Світланка завмерла на руках, а очі за мить втратили світло, що, здавалось, ішло звідкись зсередини. Звичайно, це місце знищувало все, що бодай віддалено нагадувало світло.

– З поверненням додому, – зареготав батько і влив у горлянку ще одну чарку з мутною рідиною. Мати теж розсміялась і притулила нас до себе. Від запаху немитого тіла, дешевого тютюну й алкоголю в голові затанцювали метелики, а до горла підступив напад нудоти.

– З поверненням, рідненькі наші, нарешті ви знову вдома.

Пізно вночі я зігрівала диханням і теплом свого тіла сестричку, кутаючись у нову шубку, хоча в найближчі дні її тепла нам вже не бачити. Батьки проп’ють її, як пропивали до того все, включаючи власні душі. Я ненавиділа їх усім серцем, ненавиділа й нічого не могла з цим вдіяти. Може, я просто була не створена для любові, адже діти люблять своїх батьків, навіть таких, як мої, інстинктивно, за покликом крові. Зате моя мовчала, немов застигла в судинах, от тільки невідомо, від якого холоду. Десь на кухні стукотіли пусті пляшки й кружляли п’яні пісеньки матері.

– З Новим роком, янголятко. Спи, нехай тобі насниться якась дуже красива й дуже добра казка.

Наступного ранку батьки повіялися на пошуки оковитої, з місією привітати всіх своїх друзів. Світланка прокинулась і почала плакати, а я безрезультатно намагалася придумати, чим би її нагодувати й заразом – де взяти сухих пелюшок. Раптом у вікно хтось постукав і попросився зайти. Це був Мишко, червонощокий, тепло вдягнений, з відкритим поглядом. Він надзвичайно нам зрадів, я йому – теж. Зараз він навіть став ближчим, адже я розуміла його краще, аніж хтось інший, як і він мене.

– Ось вам мама передала. Пиріжків, кип’яченого молока, салат «Олів’є» і ще купу смакоти. А тут сухі пелюшки, теплий одяг, ще ліки та вітаміни. Вона теж прийде, але трошки пізніше, коли по обіді батько поїде до друга. Ну й темно тут у вас, а ще холодно. А на вулиці стільки снігу випало. А вночі феєрверк бачили? Чи хоча б чули, як гупало? Я Світланці свого ведмедика приніс, це їй подарунок.

– А тобі твій Дід Мороз що приніс?

Мишко розгубився й ніяково промугикав:

– Те, що й просив, – велосипед. Зараз, правда, на ньому не покатаєшся, але весною я вас обов’язково прокочу з вітерцем. Навіть Світланку, вона ж до того вже підросте.

– Дякуємо, а ми без подарунків, вибач.

– Зате ви хороші. І мама обіцяє вам допомогти, як тільки батько поїде в поїздку, а вдома він надовго не затримується. Правда, зараз свята, але вони скоро скінчаться, потерпіть.

– Та нічого, жили ж ми до цього й зараз протримаємось. Головне, щоб молоко було для Світланки.

Після обіду, як і обіцяв Мишко, прийшла тітка Люда. Я зазирнула в її сонячні очі, під якими зрадливо чорнів синець, і розтанула, кинувшись у простягнуті руки. Світланка, почувши мій плач, голосно закричала, а тітка Люда мовчки ковтала сльози, не в силі їх приховати чи стримати.