Грішниця
Шрифт:
– Не знаю, дитино, слаба ти ще, та й до лісу одній…
– Не заблукаю, не бійтеся, та й хто говорив, що ліс – це найкращі ліки. Вирішено, іду лікуватись.
– Що ж, тільки одягайся краще, дитино. А я невеличку сокирку знайду, десь була в господарстві, маленька така, зручна, і торбинку.
Ларисі завжди здавалось, що ліс ось тут недалечко, лише руку простягни – і торкнешся колючих сосен. Проте виявилось, що йти до нього довелося чи не півгодини, вона навіть устигла втомитись, однак від прогулянки отримала величезну втіху. Десь високо вгорі гуляв вітер, заплутувався в соснових гілках і спадав до землі дзвоном невидимих
Коли ліс уже випустив жінку зі своїх обіймів, позаду почувся шум мотора й за хвилину з’явилось авто з ялинкою на даху. За кермом сидів чоловік. Помітивши Ларису, він зменшив швидкість, а, порівнявшись, пройшовся поглядом із голови до п’ят. Лариса продовжувала йти мовчки, даючи зрозуміти, що на випадкові знайомства не розраховує, проте чоловіка це не зупинило, і він заговорив.
– І що робить така красунечка сама в лісі? Часом не проліски шукає? А то я б допоміг.
Жінка продовжувала йти мовчки, жодного разу не озирнувшись. Незнайомець не відступав.
– Ти диви, яка неговірка. Мама заборонила з незнайомцями розмовляти? А ти не бійся, я добрий дядечко.
Лариса спинилась, пильно подивилася на чоловіка й холодно відповіла:
– От і їхав би добрий дядечко додому, ялинку діткам відвіз. Чоловік спантеличено забігав очима:
– А ти не відьма часом? Додому ще встигну, а заразом таку кралю підвезу, це часу багато не займе. Покатаємось, солоденька?
Лариса посміхнулась, якось хижо оголивши зуби, граційно підійшла до машини і, витягнувши з торбинки сокиру, прошепотіла:
– А зі смертю покататися не хочеш?
– Ти що!!! Ти… Ти що патякаєш, шльондро? Почекай, зараз я навчу хороших манер.
Незнайомець рвонув ручку дверей і вискочив із машини, міцний, вищий на дві голови.
Лариса не ворухнулась, лише міцніше стисла сокирку:
– Навчили без тебе. Боюсь, що нового не розкажеш.
– А це ми ще зараз побачимо.
Чоловік зробив крок назустріч. Повітря стало густим, ніби хтось натягнув невидиму тятиву, ще крок – і вона обірветься. Позаду почувся тріск гілок, обоє озирнулися на звук. До них ішов чоловік у спецодязі. Він чемно привітався, представився працівником лісового господарства, обвівши поглядом ялинку на даху машини, попросив пред’явити документи. Водій плюнув, сів за кермо й без жодного слова рвонув із місця. Коли машина зникла за поворотом, Лариса нарешті змогла розтиснути пальці, сокирка глухо пірнула в сніг. Лісник підняв її, оглянувши зрубану гілочку сосни, протягнув назад.
– Не губіть, вона ще знадобиться.
Лариса кивнула й повільно сіла на сніг.
– Ну от, доведеться тепер Вас додому доставити, жіночко. До речі, Вашого обличчя щось я не пригадую. Ви не тутешня? Якими вітрами в наші краї занесло?
Лариса вдячно сперлася на міцне плече:
– Далекими… і холодними.
Увечері Ларису колотило, баба Маруся відпоювала її своїми чаями і весь час бурчала. Забігла Ніна і, дізнавшись про пригоду, читала нотації ледь не півгодини. Лариса погоджувалася та кивала головою, а потім грайливо посміхнулась:
– Слухай, зате який лісник мене провів додому. Справжній чоловік, а їх, повір мені, не так багато лишилось. Можна сказати, вимираючий вид.
Ніна здивовано поглянула на Ларису й замовкла на півслові.
–
– Це ще для чого? Невже сьогодні мало нагулялась?
– По-перше, у тебе ялинка є? От, нема. А по-друге, справжні чоловіки на дорозі не валяються, щоб їх наліво-направо роздавати. Ні, вам познайомитися потрібно, а я вже місця вивчила.
Ніна закліпала своїми великими очима, від чого вони одразу стали схожі на дитячі, потім весело розсміялась:
– Та ну тебе! Скажеш таке.
Лариса впевнено закивала головою:
– Так-так, мила моя. Заразом і Марію Степанівну із собою прихопимо – в якості сек’юріті.
Пам’ятаю, що того року осінь була по-особливому затишна. Вітер ганяв по двору опале листя й останнє, ще тепле проміння, а ми часто виходили гуляти, а на горище забиралися, лише коли великі краплі дощу барабанили у вікна, ніби просили, щоб їх впустили погрітися. Коли ж до мого тринадцятиріччя залишилося кілька днів, одного ранку на простирадлі я помітила темно-червоні плями крові. Спочатку перелякано застигла над ними, а потім швиденько, щоб ніхто не встиг помітити, застелила ліжко і втекла до своєї схованки. Там, обхопивши руками коліна, довго сиділа, дивилася на небо за вікном і нічого не бачила перед собою.
Зміни, що сталися з моїм тілом останнім часом, важко було не помітити, однак я виявилася до цього не готовою. Несподіваний страх скував всі думки, я не знала що робити із собою новою й хотіла повернути час назад, до маленької дівчинки, якій не потрібно носити бюстгалтер та відмічати хрестиком менструальний цикл у календарі. Тим паче, що дорослі мало розмовляли з нами на ці теми, скоріш, ми інформували одне одного самостійно, домислюючи те, чого не могли знати точно. Серед дівчат мого класу тих, хто вже став дівчиною в повному значенні цього слова, було мало, та й то вони лише таємниче посміхались із цього приводу. От і виходило, що я опинилася сам на сам зі своїм перетворенням. Говорити про це комусь було соромно. Що сказати, кому? Якби можна було просидіти на цьому горищі до кінця життя, то я б воліла там і лишитись.
Невідомо, чим би все це закінчилось, але за мною прийшла Сніжана. З першого погляду стало ясно, що емоції переповнюють її та ось-ось прорвуться назовні.
– Ларисо, ти чого тут сидиш? Тебе Ірина Іванівна шукає. Ми їй сказали, що в тебе місячні, вона має допомогти.
Я перелякано замотала головою й категорично відмовилася спускатися.
– Не хочу, не потрібна мені нічия допомога.
– Ларисо Кошова! Дівчата, де Лариса з двадцять четвертої?
– Її Сніжана має привести.
Голоси доносилися все ближче, тому Сніжана взяла мене за руку й примусила спуститися силоміць. А Ірина Іванівна, побачивши мій переляк, посміхнулась, обняла за плечі й прошепотіла на вушко:
– Вітаю, ти тепер дівчина й можеш цим пишатися. А зараз ходімо до медичної частини.
Я слухняно пішла за нею.
Влітку наступного року ми знову поїхала відпочивати в табір, де на нас чекали знайомства з новими вожатими. Однак серед них було й знайоме обличчя, яке встигло для багатьох стати рідним. Танюша, тобто Тетяна Сергіївна, щасливо сміялася, міцно обнімаючи кожного й дивуючись тому, як ми виросли та змінились. Побачивши мене, вона з хвилину захоплено оглядала з голови до ніг, а потім посміхнулась: