Горить свіча
Шрифт:
Ніч для обох сторін була тривожна. Повернувшись у свій стан, Батий зібрав військову раду і наказав Гуюк-хану підтягнути до Лядських воріт свій тумен, а Бучек-хану — тумен тургаудів, який не був ще в ділі.
— Кияни захищалися стійко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени і раптовим ударом прорвіть їхню оборону — завтра до обіду ви повинні бути в місті!
— Будемо, Саїн-хане! — запевнив Гуюк-хан.
— Даю переможцям три дні на пограбування. Хай воїни потішаться! Ідіть!
Коли
— Ми не дамо передишки Думитру-воєводі! Будемо наступати безперервно, вдень і вночі, вводячи в Киюв усе нові й нові сили. Ти, Менту, будь готовий зі своїм туменом вступити в бій завтра опівдні — зміниш стомлених воїнів Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобі на поміч зразу ж прийде мій брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян і зав'язати бої в самому місті. Потім підуть інші.
— Ойє, ойє! — закивали головами царевичі. — Завтра Киюв упаде до твоїх ніг, Саїн-хане!
Настрій у всіх був бадьорий. Ніхто не сумнівався у швидкій перемозі. Завтрашній день має стати останнім днем Харманкібе!
Зовсім інші почуття панували в Києві. Як тільки Добриня з Янкою зачинили за собою двері, у вежі надовго запала ггіітюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали воєводичі Степан та Ілля, що весь день не відходили від пораненого батька, ані пари з уст не виронили інші бояри. Всім було нелегко. Кожен розумів, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де їх узяти? Оголити вали в інших місцях? Цього Батий тільки й жде! На що ж тоді сподіватися? Всі дивилися на Дмитра — що він скаже?
Дмитро сидів за столом, заплющивши очі. Думав? Чи стримував стогін, що клекотів у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи відпочивав після незмірне важкого дня?
Ніхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарешті він підвів голову.
— Важко нам, друзі. Важко Києву! Так ще й не було ніколи. Билися ми сьогодні мужньо. Відчайдушної Та скла силу ломить...
— Що ти хочеш цим сказати, батьку? — вигукнув Ілля. — Невже наше становище безнадійне, безвихідне?
— Чому безвихідне? Я не кажу цього! — твердо відповів воєвода. — 3 будь-якого становища є два виходи. У бою — перемога або смерть. Є й третій — полон.
— Ні, ні, тільки не полон! Тільки не полон! — пролунали вигуки. — Краще вже смерть!
Дмитрові очі блиснули.
— Ось такі слова я й хотів почути від вас, браттяі Тільки не полон! Тоді виходить — будемо битися до останнього! Хай самі загинемо, зате з собою прихопимо на той світ немало багатурів Батиєвих! Отож наша кров проллється недаремно! Якщо кожне місто аж до Холма та Берестя вчинить так, то Батиєві ні з ким буде повертатися додому! Отож вирішили — триматися до останнього!
Тоді йдіть і переводьте сюди свіже підкріплення, бо наступний день буде дуже важкий! Ідіть!
Бій відновився на світанку. Як тільки за Дніпром заграла ранкова зоря і піднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" І зразу ж свіжі сотні хана Гуюка, що
Опівдні, коли на валу з'явився свіжий тумен Менту, стало ясно — Лядські ворота не втримати. Дмитро підкликав Іллю, Степана та Добриню.
— Ось що, хлопці, біжіть по допомогу! Один до Золотих воріт, другий — до Мстиславового города. А ти, Степане, до Білгородських! Хай бояри залишають лише сторожу, а самі з полками мчать, не гаючись, сюди! Скажіть людям, щоб, коли задзвонить на сполох Софія, тікали до Володимирового города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надія!
Три гінці зразу ж погнали в три кінці.
Добриня з Мстиславового города, розташованого на кручах над Дніпром, повернувся перший. За час, поки він був відсутній, кияни відступили з валу вниз, і бій клекотав уже на прилеглих до Лядських воріт вулицях, завулках та в ближніх дворах. У нього похололо в грудях: татари в самому Києві! Невже не втримаємося? Невже не зупинимо їх?
Він мчав попереду цілої тисячі воїв. В одній руці — меч, в другій — чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, і молоді вої, що не відставали від Добрині, з ходу врізалися в праве крило монголо-татарського тумена і потіснили його аж до воріт, звідки розходилося вгору п'ять вулиць, забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипів бій. Ґвалт, лемент, брязкіт зброї оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повітрі, виїдав очі — в багатьох місцях палахкотіли пожежі. Та ніхто на це не зважав — вся увага була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з міста! Відкинути в Хрещатий яр!
Але відкинути не пощастило. Крізь розтрощені ворота все вливалися і вливалися свіжі монгольські загони і відразу вступали в бій. Навіть підмога, приведена Степаном та Іллею, не могла стримати скаженого натиску кочовиків, і кияни поволі відступали.
Так тривало до вечора. Вночі бій теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все нові й нові тисячні загони, і кияни почали знемагати і відступати на Гору, до Софії та Золотоворітської вулиці. Вся південна частина Києва опинилася в руках ворога.
— Добрине, мчи до настоятеля собору — хай б'ють на сполох і всі тікають до Володимирового города! — наказав Дмитро. — А потім — додому! Рятуй наших!
Він змарнів за ці дні, його мучила рана, а ще більше, видно, боліла душа. Київ гине! Київ доживає свої останні дні! І ніякої надії — навіть на Бога, навіть на чудо! Як тут не впасти у відчай!
Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шукає смерті? Не хоче пережити падіння Києва?