Горить свіча
Шрифт:
Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів — свою гвардію.
— Рано, — скривився Субедей. — Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину "безсмертних"!
Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вірного пса" Субедея, але тут заперечив:
— Киюв — столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв — підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу "безсмертних".
Субедей,
— Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би. Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.
— Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.
Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.
Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісне крячучи, затьмили півнеба.
Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.
Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.
Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли "безсмертні"?
Чому не йдуть уперед?
Яка сила стримує їх?
Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!
Прокляття!
Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.
Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:
— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.
— Гаразд, Саїн-хане, — буркнув старий. — Будь спокійний!
Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над
— Ми вже втратили половину "безсмертних". Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!
Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:
— Слухаюсь і підкоряюсь!
Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...
4
Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу — і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало — над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни — і кияни, і монголо-татари — де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.
Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.
В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.
Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос:
— Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!
— Іду! — відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамноЇ вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.
Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах — страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.
Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.
— Живий?
— Живий.
— Не поранений?
— Бог милував.
— От і добре... Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений...
З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:
— Таточку!
Воєвода усміхнувся знову.
— Ну, що там — таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло...
— Я принесла вам їсти, — буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню. — І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх — і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за...
Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.