Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

Він так поринув у думки і спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.

— Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсіли мангуси і тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час — і впаде цей міцний горіх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови і втішився, я привіз тобі красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. — Не ждучи відповіді Батия, він плеснув у долоні, і два туленгіти підвели гарно прибрану в багатий одяг дівчину, яка від страху ледве трималася на ногах. —

Ось — подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху і для наших вуст, тому назви її ранковою зорею — Юлдуз. Вона і схожа на ясну ранкову зірку!

З цими словами він пальцями підняв за підборіддя дівочу голівку — і на великого хана раптово глянуло синє Вічне Небо — такі були густоблакитні очі Росиці.

Батий усміхнувся сірими губами.

— І справді Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?

— Сотник Жадігер привів. Для мене привів. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похід, мабуть, найважчий з тих, які ми з тобою затівали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарів?

Менгу хитро примружився і зареготав, а Батий хмикнув:

— Гм, але ти теж не взяв!

— Моя там, у Киюві. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собі до вподоби. Ха-ха!

Батий дав знак туленгітам, щоб відвели дівчину, і глянув прямо в вічі Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрідного брата і зрозумів, що цей блиск означає одно — крайню роздратованість Справедливого, після якої нерідко вчиняються несправедливі діла. Що ж трапилося нині?

— Менгу, — сказав Батий, — що мені робити? Я вперше не знаю, як підступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали місто. Золоті ворота — неприступні. Західні і Лядські — теж. Нижнє місто укріплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вірний пес Чінгісхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкі місця в обороні противника, а вчора ніби йому мову й розум відібрало! Де не їхали — всюди такі високі вали, що лише на крилах можна перелетіти. Але ж ми не птахи!

— І що ж ви надумали?

— А нічого! Брати місто приступом — утрачу на самому початку походу найсміливіших своїх баатурів. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, — затримаюся тут на кілька місяців, а може, й на півроку. Ні те, ні інше мені не підходить! Що ж робити?

Менгу на мить замислився. Потім його вузькі очі звузилися.

— А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогодні їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, і прихопив з собою того орусута, про якого я тобі розповідав ще на берегах Ітилю. Він добре знає Киюв...

— Доман? Чому ж ти раніше не нагадав мені про нього?

— При переправі через Дніпро він обмок і застудився. Ледве мої знахарі відхаючили його від смерті. Лише

тепер оклигав.

— Ти гадаєш, він стане нам у пригоді?

— Стане чи не стане — не відаю. А запитати треба!

— Тоді давай його сюди! І терджумана теж!

— Обійдемося без терджумана. Він уже кумекає по-нашому, — сказав Менгу, подаючи знак туленгітам, що тісною купкою стояли віддалеки.

Привели Домана. Він був худий, пожовтілий, ніби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як віхоть, у грудях хрипіло, але очі вже мали живий блиск і дивилися на Батия з цікавістю.

— Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? — спитав Батий.

Доман упав ниць і поцілував землю.

— Знаю, великий хане, — відповів, підводячись. — Як свої п'ять пальців!

— Тоді скажи мені, де в ньому найслабше місце? Які ворота найлегше взяти? А може, є туди таємний хід? Скажи — і матимеш від мене честь!

Доман зсутулився, забухикав, а відкашлявшись, знову вклонився.

— Великий хане, найлегше взяти Поділ, тобто ту частину міста, що внизу, над Дніпром. Нелегко, але все ж легше, ніж Верхнє місто.

— Чому легше? Там вали такі ж високі, як і на горі.

— Високі, та не такі. До того ж заборола там та ворота від низинної вологи підгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горі — більше люду, і це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолі самі ремісники — гончарі, кожум'яки, кравці, шевці, колісники, бондарі, ковалі. Вони не звичні до зброї, з ними легше справитися.

Доман знову закашлявся і схопився за груди. Батий з цікавістю подивився на нього і запитав:

— Ти орусут і хочеш, щоб я погромив твоїх співвітчизників. Чому так? Чого зло на них держиш?

— Кияни вчинили мені зло! Я ненавиджу їх! — аж захлинувся Доман, важко дихаючи.

— Гаразд. Іди! — сказав Батий, а коли той відійшов, проникливе глянув на Менту. — Мерзенний же цей Доман! Коли б він з наших, я відразу велів би відрізати йому язика! Зраджує своїх!

— Але оскільки він чужинець і служить нам, то хай живе! — завершив розмову Менту. — Він допоміг тобі хоч трохи? Навів на яку-небудь думку?

— Бачиш, між мною і Субедеєм сьогодні виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядські ворота — ті, що в яру. Я згоден, ті ворота — найзручніше місце для приступу. Вони на вигляд міцні, але коли придивитися, то н.еважко помітити, що дерево там дужче постаріло, потрухлявіло, ніж на Західних воротях, а отже, легше піддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що ці ворота, як і Подільські, стоять у низині, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вітри їх менше обвівають і висушують... Та не тільки це. Головне — підхід до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в місті. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах.