Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Ілля, вражений несподіваною з'явою юної красуні, довго стояв мовчазний, остовпілий, не в силі відірвати від неї очей. Добриня теж був вражений красою дівчини, але ще дужче вразив його Ілля, що, здається, втратив дар мови. Він непомітно підштовхнув його під лікоть.

Ілля прийшов до тями і перевів погляд на рабина.

— Ну, знаєш, Ісааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто бліді, безбарвні. Хіба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквітло під дахом твоєї хати!

— Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай їй, боярине, краще щастя! — сумно промовив рабин.

— Бажаю їй щастя від щирого серця, —

сказав Ілля, приклавши руку до грудей.

Маріам поставила підноса на стіл і, кинувши швидкий погляд на Іллю, вклонилася, її щоки зарум'янилися, і, відчуваючи це, вона зніяковіла і зарум'янилася ще сильніше.

— Ну, піду я, — промовила тихо. Та батько притримав її за руку і силоміць посадив на стілець.

— Е ні! Ці молодці — наші добрі друзі. Завдяки їм уся наша громада дістала притулок і шматок хліба. От тільки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змінити його на мунгальську канту... Та цур їх, ці невеселі думки! Ми ж іще живі! Так що посидь з нами, голубонько! Ці хлопці чемні — не кусаються!

Він хотів цим жартом хоч трохи розвіяти смуток, що зачаївся у кожного в очах, але ніхто не усміхнувся, а Ребекка, що порядкувала біля столу, змахнула зі щоки сльозу, бо ні на мить, видно, не могла, як і всі, забути, яке лихо чигає на них за стінами Києва.

— Сідаймо ж! Сідаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може... — вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася і почала припрошувати знову: — їжте, дорогі гості! Усе беріть!

Ось у мисці — холодець із судака, це мендела — суп з грінками, це есі-флейш — кисло-солодке м'ясо, а ото на блюді — куглики, тобто пиріжечки з м'ясом, облиті підливою і запечені в макітрі. Всього покуштуйте! Таке добре — пальці оближете! Та запивайте цимесом — його Маріам варила. Богоподібний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Маріам так старалася, так старалася!.. Ох, Маріам, наша Маріам! Коли б не вона, нічого б ми не боялися — ні Батия, ні полону, ні смерті. А Маріам, квітонька наша... Що її жде?

Вона знову схлипнула і хвартухом витерла очі. Рабин обняв жону за плечі, посадив поруч з собою.

— Ну, досить тобі, мати, досить! Припрошуй гостей не з слізьми, а з усмішкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, — такого суму нагнала на них!

Це була напівправда. Гості дійсно сиділи мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака і не менший шмат пирога, а Ілля тому, що все ще не міг до кінця отямитися від потрясіння, якого зазнав, раптово уздрівши Маріам. Ніби якесь наслання найшло на нього, ніби світ перевернувся перед його очима — і він увидів таке, чого не знав раніш і ніколи не сподівався увидіти і знати. Він зачудовано дивився на дівчину і не міг відірвати від неї очей.

Це помітили всі. Тільки старі — рабин і його дружина — і знаку не подали, як вони ставляться до цього, з похвалою чи осудливо. Маріам же опустила очі і почервоніла ще дужче, не сміючи під тим поглядом ні ложку взяти до рук, ні випити чашку цимесу, хоча від хвилювання у неї пересохли уста. Один Добриня сприйняв це спокійно, хоча і не без деякого подиву. Наминаючи судака з пирогами, він спостерігав за боярином Іллею, за виразом його обличчя, що стало якимось щасливо-одухотвореним, за його смутними сіро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, і думав: "От і прийшло кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло, невчасно загорілося. Та хіба воно питає тебе, коли впору, коли вчасно? А хіба в мене не так? Йому, коханню, що мир, що війна, що літо, що зима — однаково. Стрепенулося серце, забурхала вогнем кров — і оповило тебе якимись солодкими чарами, як маревом, і ніщо вже не стане

на перешкоді, не зупинить того шаленого почуття, хіба що само з часом вичахне й загасне або розлука стане на путі... Ох, боярине, боярине, не на радість, не на щастя зустрівся ти з цією отроковицею! А втім — хто відає, що жде нас завтра? Тож зазнай хоч крихітку щастя, боярине, сьогодні, а там — що Бог дасть!"

Бачачи, що Ілля все ще не відводить погляду від Маріам, він непомітно штовхнув його під столом ногою, а вголос сказав:

— Яке все смачне! Язика можна проковтнути! Їж, боярине!

Ребекка розпливлася в радісній усмішці і простягнула Іллі кухоль з цимесом.

— Не погордуй, боярине, нашими стравами. Відпий хоч краплину з цього кухля — і відчуєш себе на сьомому небі! Та їж, їж! Голодний же!

Ілля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль і випив до дна.

— Дякую, божественний напій! — І знову кинув через стіл погляд на дівчину, яка теж, хоч і несміливо, підвела на нього очі.

"Здається, вони створені одне для одного, — подумав Добриня. — Бач, як Маріам потягнулася до парубка — як квітка до сонця! Тільки на що ж вони сподіваються? Боги, такі різні у них і такі далекі, — проти них, Батий — проти них! Само небо — проти них! Нещасні!"

При цьому він гірко подумав і про себе: "А яка моя доля? Чи зазнав я хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Ні, не зазнав! Милану втратив навіки, сам поневірявся п'ять літ і п'ять зим у неволі. Батько, мати, брати, сестриця Ганночка загинули, село спалене, а зараз і над його головою щербата смерть занесла косу... Та хіба тільки над його головою? Над усім народом!.. Не раз, бувало, ченці та старі люди розповідали про Страшний суд, про кінець світу, та сприймалися ті розповіді, як казки. Аж ні! Ось він і наступає, той кінець світу, той Страшний суд! Тільки ніхто не відає того дня, коли він звершиться! Однак — скоро!"

9

Наступного дня надвечір найповажніші мужі київські та єпископ зібралися у Володимирів град на боярську раду. У князівській гридниці давно не топилося, було холодно. Бояри сиділи за довгим столом похмурі, насуплені. Ні розмов, ні сміху. Глибока тривога, що межувала з відчаєм, заціпила всім вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра — що він скаже?

Та що він може сказати? Що б не сказав, від того становище Києва не поліпшиться. Татари оточили місто незмірною людською силою. Оточили, обсадили так щільно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б і ні? Адже мають десятикратну перевагу в людях!

Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, він значно більший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернігів. І вали його вищі. Та очевидці, що пережили там облогу і чудом урятувалися, розповідають про неймовірну силу мунгалів. Вона значно переважає силу русичів. Стріли їхні летять далі, під ударами їхніх пороків падають найміцніші стіни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горіти, а Батиєві багатури, здається, не відають страху і пруть напролом супроти всіх, хто стає на їхньому шляху. Як же вистояти Києву?

Невеселі думки ятрять боярські серця, і страх крижаним холодом заповзає в них. Адже в кожного сім'я — жона, діти, онуки. Що з ними буде? Невже настає судний день? Невже всі погинуть?

Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де він? Для чого їх зібрав?

Пусткою і нежилим духом віє від давно покинутої людьми князівської гридниці, і від того ще важче стає на душі.

Воєвода Дмитро увійшов разом з синами та Добринею, сів на чільне місце, навпроти єпископа, де колись біля столу возсідали князі. Був, як і всі, стурбований. На обличчі залягла втома, а брови зійшлися одна до одної так туго, що між ними утворилася глибока зморшка.