Горить свіча
Шрифт:
— Слухаюсь, княже, так і зроблю...
— А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
— Кажуть, забрав своє плем'я і подався до племінника, до короля Бели.
— Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, — прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. — Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні — за мене, другі — за Михайла, треті — за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
— Більшість, княже, за тебе, бо ти — наш князь давній, ще з Калки,
— А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається...
— За різними клопотами не бачив його, княже... Але маю я одну думку — породичатися з Дмитром. У мене — син Івор, а в нього — дочка Янка...
— Це було б добре, — промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. — Поговори з ним...
— Після посту зашлю сватів.
— Довго ждати... Домовитися можна й зараз — це ж не весілля!
— Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
— Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
— Проси сюди! — А коли покладник зник, здивовано розвів руками. — Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
— Може, мені вийти?
— Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата...
До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.
— Коли б знав, княже, що ти такий хворий...
— Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?
— Анна... Янка...
— Гарна дівчина. Уже на виданні...
— Ще молода, княже.
— Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи — чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?
— Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.
— А чому з дочкою прийшов?
— Той смерд врятував її від смерті — затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.
— А може, він у чомусь провинився?
— Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.
Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.
— Мені про нього нічого не відомо. — І глянув на Домажира. — А тобі?
— І я нічого не знаю.
— Але ж, княже!.. — вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. — Як же так? Зникає людина — і нікому нічого не відомо! Треба шукати!
Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.
— Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися
Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!
— Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?
Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум'яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.
Однак він швидко взяв себе в руки.
— Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв'язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше — самої Янки...
— Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, — сказав князь.
Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.
— Як це — не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви — заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!
Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її кращій, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.
— Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все — навіть про твоє весілля. До того ж. Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком...
— А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! — Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника — піднесе його синові, та де там синові — по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.
— А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові — княжичу? Ха-ха! Він чхнув і почав витиратися рушником. Дмитро підвівся.
— Пробач, княже, що так сталося. Головне — видужуй, а про сватання ми ще, сподіваюся, поговоримо. Дивись, і Янка до того часу передумає. Вона справді молода. Дитина ще!
— Гаразд, почекаємо, — кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. — А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дізнається і сповістить тебе. Іди!