Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

— Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя — поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися, їх було не менше сотні. Передній запитав:

— Хто ви?

— Я київський князь Михайло. А це — мої супутники, — стримано відповів Михайло Всеволодович. — А ви хто? Якого хана піддані?

— Хана Котяна... Я його син Тігак. Князь зрадів.

— О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калції Я хотів би побачити

хана!

Тігак приклав руку до грудей.

— Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього, їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну — і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти — то видні-лися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[47] на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

— Великий хане, я привів київського коназа Михайла — він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

— Ай справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома! Князь обійняв Котяна.

— Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській. Котян не відповів, а повернувся до сина.

— Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! — І відкинув важкий полог. — Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід — тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники — витирати руки.

Хан запросив до обіду.

— Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській...

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з'їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

— Коли б їй був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, — сказав князь.

—

Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами. У передгір'ях Обезьких[48] гір винищили майже всіх половців, на Кубані — теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце — і вирубують. Охоплять інших — і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили... Хто міг, той тікав світ за очі — у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній — аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати бул-гарів... Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб'юся, що загине рід мій, плем'я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати — половчанка, наша княжна...

— Ну і як він вас прийняв?

— Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на погранич-чя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду...

— Про що?

Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.

— Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге — служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.

— Ну і що?

— Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися... Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями... Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?

Князь Михайло зітхнув.

— Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім — привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів... Тепер бачу, що й ти будеш з нами... Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то...

— Дай, Боже, нашому теляткові та вовка з'їсти! — зітхнув Котян. — Але створити такий союз — ой як важко!

— Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось — їду...

— Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим і старим богам, щоб твоя поїздка була успішною! Бо від Батия — нам усім смерть!

3

Іванко так і не знайшов подвір'я боярина Дмитра. Стемніло, Києва він не знав, двоє чи троє запізнілих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою — там! Він посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома підводами у темряві було ніяк. Постукав в одні ворота — мовчанка, в другі — у відповідь собачий гавкіт. Тоді він заклав у рептухи коням вівса та сіна, сам погриз хліба з салом, тугіше закутався в кожуха, підняв баранячого коміра і заходився бігати довкола саней, щоб зігрітися.