Голуб

Зюскінд Патрік

Щойно праворуч було сфокусовано солом’яного капелюха, як погляд зачепив автобус ліворуч, що потягнув його вулицею вниз, щоб через кілька метрів перекинутися на білий спортивний кабріолет, який погнав його знову праворуч вулицею вгору, де тим часом зник солом’яний капелюх, — погляд даремно шукав його в натовпі перехожих, серед великої кількості капелюхів, тоді завис на троянді, що гойдалася на зовсім іншому капелюсі, відірвався, впавши нарешті назад, на край сходинки, але не в змозі заспокоїтися, продовжував невтомно ширяти, від точки до точки, від цятки до цятки, від риски до риски… Здавалося, що в повітрі сьогодні висить імла, як це буває пополудні в найспекотніші дні липня. Прозорі серпанки тремтіли на тлі предметів. Контури будинків, обриси гребенів та дахів вимальовувалися яскравим блиском, але одночасно й розмито, ніби обтріпані. Стічні канавки та шви між тесаними каменями тротуару — як правило, виведені ніби під

лінійку — в’юнилися мерехтливими віражами. А всі жінки, здавалося, одягнули сьогодні яскраві сукні, спалахуючи, мов полум’я, притягували погляд, однак не давали йому затриматися на собі. Не залишилося нічого чітко окресленого. Нічого не можна було побачити виразно. Все ряхтіло.

«У мене щось з очима, — подумав Йонатан. — Я став за ніч короткозорим. Мені потрібні окуляри». Дитиною він колись мусив носити окуляри, не сильні, мінус нуль цілих сімдесят п’ять сотих діоптрій обидві лінзи. Було дуже дивно, що короткозорість знову створювала йому проблеми, вже у старшому віці. Він читав, що з віком стають скоріше далекозорими, а короткозорість зменшується. Може, те, що з ним трапилося, не було класичною короткозорістю, а чимось таким, чому окуляри аж ніяк не могли зарадити: катаракта, глаукома, відшаровування сітківки, рак ока, пухлина в мозку, яка тисне на зоровий нерв…

Він був настільки зайнятий цією жахливою думкою, що повторний короткий сигнал не зовсім проник у його свідомість. Лише за четвертим чи п’ятим разом — коли сигнал тривав довше — він почув, зреагував і підняв голову: а там, перед ґратчастими ворітьми, вже справді стояв чорний лімузин месьє Рьоделя! Як він міг проґавити його наближення? Зазвичай йому не треба було навіть дивитися, він відчував, що той їхав, він чув гудіння його двигуна, він міг спати і прокинутися, як той пес, коли наближався лімузин месьє Рьоделя.

Він не те що поквапився, він кинувся, ледь не впавши, відчиняти ворота, віддав честь, пропустив автомобіль, відчуваючи, як стугонить його серце і як рука тремтить біля козирка.

Коли він, зачинивши ворота повертався до головного входу, він обливався потом. «Ти проґавив лімузин месьє Рьоделя, — пробурмотів він тремтячим від розпачу голосом і, не здатний осягнути те, що трапилося, повторив: — Ти проґавив лімузин месьє Рьоделя… ти його проґавив, не впорався, грубо знехтував своїми обов’язками, ти не тільки сліпий, ти глухий, ти старий і нікудишній, ти більше не придатний для вартового».

Підійшовши до нижньої мармурової сходинки, він вибрався на неї, намагаючись знову зайняти свою позицію. Він одразу помітив, що це йому не під силу. Плечі не трималися рівно, руки теліпалися вздовж тулуба. Він знав, що в цю мить має сміховинний вигляд, але не міг цьому жодним чином зарадити. У тихому розпачі він подивився на узбіччя, на вулицю, на кав’ярню напроти. Мерехтіння в повітрі припинилося. Усе знову було в порядку, лінії проходили прямо, світ виразно розстелявся перед його очима. Він чув шум вулиці, шипіння автобусних дверей, голоси кельнерів із кав’ярні, стукіт жіночих підборів. Ані його зір, ані слух не були якимось чином пошкоджені. Але піт заливав йому обличчя. Йому стало млосно. Він розвернувся, ступив на другу сходинку, потім на третю, доки опинився в затінку перед колоною біля зовнішніх броньованих дверей. Він склав руки за спиною, так що вони доторкнулися до колони. Потім він обережно сперся на власні руки, на колону, він сперся вперше за весь тридцятирічний час своєї служби. На кілька секунд він заплющив очі. Так йому було соромно.

* * *

Під час обідньої перерви він вийняв із гардероба валізу, пальто та парасолю, пішов на вулицю Сан-Пласід, що знаходилася неподалік, там був невеличкий готель, який заселяли переважно студенти та заробітчани. Він попросив найдешевшу кімнату, йому запропонували таку за п’ятдесят п’ять франків, він погодився без оглядин, заплатив наперед і залишив свої речі у приймальні. В одній із яток купив собі дві булочки з родзинками та пакет молока, подався до скверу Бусіко — невеличкого парку перед універсамом «Бон Марше». Сівши на лавочку в затінку, він почав їсти.

* * *

Двома лавочками далі розмістився клошар. Він тримав між стегон пляшку білого вина, півбагета в руці, а поруч на лавці лежав пакунок з копченими сардинами. Виймаючи сардини за хвіст із пакунка, одну за одною, він відкушував голову, випльовував її, а решту повністю запихав до рота. Потім шматок хліба, добрячий ковток із пляшки і задоволений стогін. Йонатан знав цього чоловіка. Взимку він завжди сидів біля входу до складу універсаму на ґратах над котельним приміщенням, а влітку — перед бутіками на вулиці де Севр, або біля порталу Міжнародної місії, або біля поштамту. Він кілька десятиліть мешкав у цьому кварталі, так само довго, як і Йонатан. І Йонатан пригадав, як тоді, тридцять років тому, коли він побачив

цього чоловіка вперше, його охопило щось на зразок гнівної заздрості, заздрості до безтурботного способу життя цієї людини. У той час як Йонатан щодня рівно о дев’ятій заступав на службу, клошар приходив часто лише на десяту чи одинадцяту; у той час як Йонатан мусив стояти прямо, той вмощувався зручненько на шматку картону, та ще й покурював; у той час як Йонатан, ризикуючи життям, охороняв банк година за годиною, день у день та рік у рік, гірко заробляючи таким чином на хліб, той тип робив не що інше, як покладався на співчуття й турботу своїх співгромадян, які кидали йому до капелюха готівку. Здавалося, що він ніколи не мав поганого настрою, навіть тоді, коли капелюх залишався порожнім; здавалося, що він ніколи не страждав, не хворів чи бодай нудьгував. Він випромінював повсякчас обурливу самовпевненість та самовдоволення, провокуюче виставлену напоказ ауру свободи.

* * *

Але одного разу, в середині шістдесятих, восени, коли Йонатан ішов до поштамту на вулиці Дюпін і перед входом ледве не спіткнувся об пляшку з вином, що стояла на обривку картону між поліетиленовою торбиною та добре відомим капелюхом з кількома монетами в ньому, і коли він мимоволі якусь мить шукав очима клошара — не тому, що він скучив за ним як за особою, а тому, що в натюрморті з пляшки, торбинки та картону не вистачало центральної фігури, — він помітив його на протилежному боці вулиці; той сидів навпочіпки між двома автомобілями, справляючи нужду: він скоцюрбився біля стічної канави зі спущеними до колін штанами, його зад був повернутий до Йонатана. Зад був повністю оголений, кожен перехожий міг його побачити: білий мов крейда, вкритий синяками та струпами зад, що виглядав таким обшарпаним, як зад лежачого старця — при тому, що цей тип не був старшим за Йонатана, тоді, може, тридцятилітнього, максимум — тридцятип’ятилітнього. І з цього обшарпаного заду вистрілив струмінь коричневої суповидної рідини, прямо на бруківку, з жахливою силою та кількістю, утворивши калюжу, озеро, яке затопило черевики, а бризки, що розліталися вгору і вниз, загидили шкарпетки, стегна, штани, сорочку — все…

* * *

Таким жалюгідним, таким нудотним, таким жахливим було це видовище, що Йонатан досі здригався, пригадуючи це. Через якусь мить несамовитого заціпеніння він утік до рятівного поштамту, заплатив за електроенергію, купив ще поштових марок, хоч вони йому були непотрібні, просто щоб продовжити перебування в поштамті і переконатися, що не застане більше клошара за його справою. Коли він все-таки пішов, то заплющив очі, намагаючись не дивитися на протилежний бік вулиці, а тільки ліворуч, угору на Рю Дюпін, куди й попрямував, ліворуч, хоч він там нічого не загубив, аби лишень не проходити повз місце з пляшкою, обривком картону та капелюхом, отож змирився з чималим гаком через вулицю дю Шерше-Міді та бульвар Распель, доки дістався до вулиці де ля Плянш і своєї кімнати, надійного укриття.

* * *

З того часу в душі Йонатана згасло будь-яке почуття заздрості до клошара. Якщо досі ще час від часу він сумнівався, чи є сенс людині проводити третину свого життя, стоячи біля воріт банку, відчиняти принагідно браму, віддавати честь перед лімузином директора, постійно одне й те ж, при короткій відпустці та малій зарплатні, більша частина якої зникала безслідно у формі податків, оренди та внесків на соціальне страхування, — чи все це мало сенс, — то зараз відповідь чітко стояла в нього перед очима, як та жахлива картина, побачена на вулиці Дюпін: так, це мало сенс. Це мало навіть дуже великий сенс, бо захищало його від того, щоб бути вимушеним привселюдно оголювати свій зад і срати на дорозі. Що могло бути жалюгіднішим, ніж бути вимушеним привселюдно оголювати зад і срати надворі? Де було більше приниження, ніж ці спущені штани, ця скоцюрблена поза, ця вимушена, потворна нагота? Що було безпомічнішого та принизливішого, ніж принука робити сороміцьку справу на очах цілого світу? Нужда? Одна лише назва свідчить про вимушеність. І як усе, що доводилося робити під невідпорним примусом, вона вимагала, аби бути взагалі стерпною, радикальної відсутності інших людей, — чи принаймні видимості їх відсутності: лісу, якщо знаходишся в сільській місцевості; кущів, якщо комусь приспічить у відкритому полі; або хоча б розори чи вечірніх сутінків; або, якщо їх не було, простору радіусом з кілометр, який би добре проглядався і на якому ніхто не міг би появитися. А в місті? Де кишить від людей? Де ніколи не буває по-справжньому темно? У якому навіть залишені руїни садиб не гарантують достатньої безпеки від настирливих поглядів? У місті для відмежування від людей потрібне було не що інше, як комірчина з добрим замком і засувом. Хто її не мав, цього надійного прихистку для нужди, той був найнікчемнішою, вартою найбільшого співчуття людиною, незалежно від його свободи.