Голуб
Шрифт:
З огидою він одвернувся і почав спускатися сходами. В цю мить він був переконаний, що ніколи не зможе сюди повернутися.
Від сходинки до сходинки він заспокоївся. На сходовому майданчику другого поверху його кинуло в жар, коли йому раптом спало на думку, що він усе ще одягнений у зимове пальто, шарф та взутий у хутряні чоботи. Будь-якої миті з дверей, що виходили з квартир господарів сюди на задвірок, може вийти покоївка, прямуючи на закупи, або месьє Ріго — виставити порожні пляшки з-під вина, чи навіть сама мадам Лассаль, байдуже, з якої причини — вона встає рано, мадам Лассаль, вона й зараз була вже на ногах, проникливий аромат її кави було чути на сходах, — отже, мадам Лассаль може відчинити двері своєї кухні, а тут перед нею стоїть він, Йонатан, при яскравому серпневому сонці в найхимернішому зимовому спорядженні —
Він поставив валізу, дістав з неї пару черевиків і стрімко зняв рукавиці, пальто, шарф та чоботи; вступивши в черевики, він запхав до валізи шарф, рукавиці й чоботи, а пальто підхопив на руку. Таким чином, як йому здавалося, його існування було перед кожним знову виправдане. У будь-якому разі він зможе стверджувати, що несе здавати свою білизну до пральні, а пальто — до хімчистки. З помітним полегшенням він продовжив своє сходження.
У дворі він наштовхнувся на консьєржку, яка саме завозила на тачечці з вулиці бачки для сміття. Відчувши, що його впіймали, він аж заспотикався. Він не міг повернутися в темряву під’їзду, вона його вже помітила, отже, мусив іти далі.
— Здрастуйте, месьє Ноель, — сказала вона, коли він проходив повз неї навмисне бадьорим кроком.
— Доброго дня, мадам Рокар, — пробубонів він.
Вони ніколи не розмовляли одне з одним. Протягом десяти років — відколи вона з’явилася в будинку, — він ніколи не сказав їй більше аніж «добридень, мадам», «доброго вечора, мадам» та «дякую, мадам», коли вона вручала йому кореспонденцію.
Не те щоб він щось мав проти неї. Вона не була неприємною особою. Вона нічим не відрізнялася від своїх попередниць. Вона була як усі консьєржки: невизначеного віку, між під п’ятдесят та під сімдесят; вона, як усі консьєржки, ходила перевальцем, мала повнувату фігуру, блідий колір обличчя та затхлий запах. Коли вона не возилася з бачками для сміття, не прибирала поріг або не справляла хутенько покупок, то сиділа при неоновому світлі у своїй маленькій комірчині, що в проході між вулицею та двором, мала ввімкнений телевізор, шила, прасувала, готувала їжу та впивалася дешевим червоним вином або вермутом, точнісінько як будь-яка інша консьєржка. Ні, він справді нічого не мав проти неї. Але він мав щось проти консьєржок взагалі, бо консьєржки були тими людьми, хто за своєю професією постійно стежить за іншими людьми. А особливо мадам Рокар була тією, хто постійно спостерігав саме за ним, Йонатаном. Було абсолютно неможливо пройти повз мадам Рокар так, щоб вона найкоротшим, майже невидимим поглядом тебе не зафіксувала. Навіть коли вона, сидячи на стільці у своїй комірчині, засинала — що траплялося в основному раннього надвечір’я та після вечері, — досить було найтихішого рипіння вхідних дверей, щоб вона на кілька секунд прокинулася й зафіксувала перехожого. Жодна людина у світі не звертала так часто та ще й такої пильної уваги на Йонатана, як мадам Рокар. Друзів у нього не було. У банку він належав, так би мовити, до майна. Клієнти сприймали його як аксесуар, а не як особу. В супермаркеті, на вулиці, в автобусі (та й коли там він їздить автобусом!) його анонімність забезпечувалася масою інших людей. Одна-єдина мадам Рокар знала й упізнавала його щодня, даруючи йому щонайменше двічі на день свою безсоромну увагу. При цьому вона могла видобувати таку інтимну інформацію про його спосіб життя, як, приміром, у що він був одягнений; скільки разів на тиждень він міняв свою сорочку; чи помив він голову; що він ніс із собою на вечерю; чи отримував він пошту й від кого.
І хоч Йонатан, так би мовити, справді нічого не мав особисто проти мадам Рокар і хоч дуже добре знав, що її нескромні погляди є результатом не її цікавості, а професійного почуття відповідальності, він все рівно сприймав ці погляди неначе тихі докори, і щоразу, коли проходив повз мадам Рокар — навіть стільки років поспіль, — у ньому закипала коротка, гаряча хвиля обурення: і чому, в біса, вона знову на мене витріщилася? Чому вона знову мене контролює? Чому вона не дає мені можливості, зрештою, залишитися недоторканним, не звернувши на мене жодної уваги? Чому люди такі нав’язливі?
І оскільки він сьогодні через події, що сталися, був особливо вразливий і, як йому здавалося, в образі валізи та зимового пальта абсолютно відкрито ніс із собою всю нікчемність власного буття, то погляди мадам Рокар дошкуляли
Вивантаживши бачки для сміття, вона збиралася повернутися до своєї комірчини, коли він спинив її точнісінько посеред двору. Вони зупинилися на відстані півметра одне від одного. Він ще ніколи не бачив її блідого обличчя з такої близької відстані. Шкіра пишних щік видалася йому занадто ніжною, як старий, дряхлий шовк, а в її очах, карих очах, якщо подивитися в них зблизька, не було нічогісінько від тієї колючої набридливості, навпаки, скоріше щось м’яке, майже по-дівочому сором’язливе. Та Йонатан, помітивши деталі, які, звичайно, мало відповідали портрету мадам Рокар, що він його носив у собі, не дав збити себе з пантелику. Щоб надати розмові офіційного характеру, він злегка доторкнувся до службового кашкета й заговорив досить різким голосом:
— Мадам! Я маю вам дещо сказати.
(Цієї миті він усе ще не знав, що саме він хоче сказати.)
— Так, месьє Ноель? — відгукнулася мадам Рокар, коротким, раптовим рухом відкидаючи голову на потилицю.
Вона схожа на пташку, подумав Йонатан, на маленьку перелякану пташку. І він повторив своє звертання різким тоном:
— Мадам, я ось що маю вам сказати… — щоб потім з подивом почути, як усе ще зростаюче обурення поза його волею сформувалося в таке речення: — Перед моєю кімнатою сидить птах, мадам… — І далі, уточнюючи: — Голуб, мадам. Він сидить на кахлях перед моєю кімнатою. — І лише на цьому місці йому вдалося приборкати свою мову, що виривалася на поверхню з несвідомого, та спрямувати її у певному напрямку, а отже, він додав, пояснюючи: — Цей голуб, мадам, загидив послідом увесь коридор сьомого поверху.
Мадам Рокар кілька разів переступила з ноги на ногу, закинула голову ще далі на потилицю й запитала:
— А звідкіля він узявся, цей голуб, месьє?
— Я не знаю, — сказав Йонатан. — Очевидно, він залетів через вікно в коридорі. Воно відчинене. Вікно повинно завжди бути зачиненим. Так записано у правилах внутрішнього розпорядку.
— Мабуть, хтось із студентів відчинив його, — сказала мадам Рокар, — через спеку.
— Можливо, — промовив Йонатан. — Але воно все ж має бути зачиненим. Особливо влітку. Якщо раптом буря, воно може грюкнути й розбитися. Влітку 1961-го таке вже було. Тоді заміна шибки коштувала сто п’ятдесят франків. З того часу в правилах внутрішнього розпорядку записано, що вікно має завжди бути зачиненим.
Він знав, що його постійне звертання до правил внутрішнього розпорядку має в собі щось сміховинне. Та й не цікавило його зовсім, яким чином голуб міг туди потрапити. Йому не хотілося ще детальніше говорити про голуба, ця прикра проблема стосувалася тільки його одного. Він хотів якось позбутися обурення нав’язливими поглядами мадам Рокар, та й годі, що й сталося з першими ж реченнями. Зараз обурення вгамувалося. Він уже не знав, як йому бути далі.
— То треба вигнати голуба та зачинити вікно, — сказала мадам Рокар. Вона промовила це так, ніби йшлося про найпростішу річ на світі й ніби тоді все знову буде в порядку. Йонатан мовчав. Він заплутався своїм поглядом на коричневому дні її очей, він ледве не загруз у них, немов у м’якому, коричневому болоті, так що мусив на секунду заплющити очі, щоб вийти на поверхню, відкашлятися, щоб віднайти свій, голос.
— Річ у тім… — почав він, знову відкашлюючись, — річ у тім, що там повно плям. Самі зелені плями. І пір’я теж. Він загидив увесь прохід. Ось у чому проблема.
— Звичайно, месьє, — сказала мадам Рокар, — прохід треба прибрати. Але спочатку слід вигнати голуба.
— Авжеж, — погодився Йонатан, — так, так… — і подумав: «Що вона має на увазі? Чого вона хоче? Чому вона каже: треба вигнати голуба? Може, вона вважає, що я повинен вигнати голуба?» І йому захотілося, щоб він ніколи так і не наважився заговорити до мадам Рокар.