Голова Дракона
Шрифт:
Та зараз в океанарії було тихо й безлюдно.
— І — безрибно, — показав на спорожнілі кабіни Альфред.
Під нами за прозорими перегородками стояли вщерть наповнені водою кабіни. Без дельфінів і людинориб. Куди їх перевели, де поділася обслуга, невідомо.
— Сьогодні це, може, останній шанс проникнути в океанарій, а з нього — в океан, — тихо мовив командир.
— То чого ж ми вагаємось?
— Е, Васько, річ не у ваганні. Як кажуть англійці: роззуй очі,— і він, насупивши брови, кинув погляд на отвір угорі.
Я глянув
— Зачинено? — ніби не вірячи своїм очам, перепитав я.
— Атож, — відповів Кім Михайлович. — І зачинено, здається, міцно: брами нам не відімкнути. А все ж спробуємо.
Заєць чаклував біля замка, я намагався зігнути й розсунути металеве пруття.
— Облиште, хлопці,— підказав командир. — Силоміць не вийде, тільки галасу наробите.
Зусилля наші справді були марні, і ми, послухавши поради, відступили.
— Мені здається, у ніші є ще один лаз, — висловив припущення геолог.
— Чого ти так вважаєш?
— Бачиш, да Гама, он ті сходини? — тицяючи пальцем у темряву печери, запитав Альфред.
Лівобіч крізь морок грота сіріли ледь помітні, складені з ребристих гранітних брил щаблі. Вигиниста, схожа на велетенську ящірку драбина, під невеликим кутом нахилена до дна ніші, вела, петляючи, вздовж вертикальної стіни. Хвіст тієї «ящірки» губився десь у глибині печери. Там було темно, але ми наважилися й рушили. Заєць не помилився: гвинтова драбина, підступивши майже до стелі й огинаючи стіну вгорі, круто звертала вбік.
Дві-три приступки, і ми в тунелі… Знизу вгору, знову вниз. Через кілька хвилин вийшли на протилежний бік океанарію.
Тунель кінчався зубчатою горловиною. Люк у ній був відкритий, і ми легко проникли в океанарій.
Раптом іззаду почувся плюскіт води, і на поверхні, хтозна-звідки, з'явилося кілька дельфінів. Серед них уже знайома нам білоспинна афаліна, але без свого «вершника», Чанга.
Тварини кружляли, описуючи коло за колом. Потім, як по команді, зникли в глибині.
Минав час, а їх не було та й не було.
— Схоже на те, що десь і на споді басейну є прохід, яким вони пробираються в іншу водойму. Інакше як зрозуміти цю тривалу відсутність? Адже під водою дельфіни так довго не змогли б.
На мої слова відповів командир:
— Я теж так гадаю, що океанарій, крім горішніх отворів, крізь які під час операції «Клімат» дельфіни й людинориби випливали в океан, з'єднаний наскрізним підводним тунелем із якимсь невидимим басейном, а то, може, із самим океаном.
І, як підтвердження сказаного, тієї ж миті у воді забіліли видовжені плями. Відокремившись од скелястої стіни океанарію та повільно рухаючись, збільшились, стали чіткішими і випливли на поверхню. Людинориби! Це були вони.
Ми принишкли, сховавшись за перетинкою однієї з кабін, у яких минулого разу бачили піддослідних людей.
Ніщо тут не порушувало тиші, лише десь над головою, пробившись крізь скелі, зривалися
За нашими підрахунками, вже була глибока ніч. Може, тому тут зараз таке безлюддя — «експериментатори», либонь, відпочивають. Колись-бо і лиходіям треба перепочити!
— А поки лихо спить, не будемо гаяти часу… До праці!
— Ми готові,— відповів Кіму Михайловичу Альфред.
Наступала вирішальна хвилина (або пан, або пропав!), кожен розумів це.
План, розроблений нами, такий: насамперед треба відкрити шлюзи, якими перегороджені басейни океанарію. Хтозна, чи з'єднані вони підводним тунелем із океаном. Про те, що вгорі є прохід, ми достеменно знали. І коли рівень води підніметься, всередині скелі з окремих басейнів виникне суцільне озеро. Через отвір можна тоді проникнути в основний океанарій, просто неба, де ми вперше побачили людинориб. А вже звідти — на зовнішній бік Голови Дракона, в океан.
Це — головне, що треба зробити. Інше ж — якщо, звичайно, пощастить здійснити, — затопити порожисту скелю, всі оті басейни, кабіни, пульт управління, нори-схованки експериментаторів-пацюків. Нехай гинуть містер Бетлер, Осел, Єрваз, щоб і духу їхнього не лишилося!
В океанарії знову з'явилися дельфіни. Людинориби почали їх підкликати до себе.
— Альбіноса афаліна бачу, а Чанга не видно. Де ж він? — занепокоївсь я.
Без мого в'єтнамського друга нам звідси не вибратися.
Людинориби були схожі одна на одну, а товща води заважала роздивитися їх як слід: коли припливли дельфіни, людинориби знову поринули в глибину. Та ось вони випірнули, і я мало не крикнув од радості: до білого дельфіна наближався Чанг.
— Ну що — обізватися? — запитав я.
— Почекай трохи… — вагався Кім Михайлович. І до Альфреда: — Ану, Заєць, лізь поки що до пульта управління.
— Гаразд!
Альфред вийшов із-за кабіни і, перетнувши майданчик біля басейну, звернув ліворуч, туди, де крутобокі схили вели до виступу в скелі. Там, на горішньому ярусі, містився щит із пультом управління шлюзами.
Геолог, підскочивши, схопився руками за брилу, підтягнувся і поліз вище. Далі шлях перегороджувала майже вертикальна, в зазублинах стіна.
Альфред намагався вчепіритися в ті зубці. Та щоразу, скільки не хапався, ніяк не міг підтягнутися. Ковзкі, ніби відполіровані, вони вислизали з пальців, і геолог починав усе спочатку.
Людинориби помітили Альфреда і, видно, зацікавилися ним: випірнули з глибин майже на поверхню.
— Що ж його робити? — звернувсь я до командира.
— Мабуть, таки без послуг макаки Чао не обійдемося, — заявив Кім Михайлович. — Бо Заяча гімнастика, на жаль, марна.
— Дозвольте, я викличу мавпу?