Голодна воля
Шрифт:
Гамзенкові усі зразу пішли на викуп. Старий Гам-за, як не гаразд своє хазяйство вів, а проте усі його великі помістя були заложені в ломбард. Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і так підходив під кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других умовив, що йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали два роки у його, аби доглядали худоби. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю.
Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли утрату за утратами для панів, та невелику
Опустіло і широке чисте дворище серед Горішка, позамикалися, позачинялися столярні двері великого будинку. Колись його гомін, крик та співи оголошували, тепер сум тихий прикриває, важкий спочинок спо-вива його зверху донизу: не виглядають у великі вікна вигодовані обличчя горничних, не пускають ґедзиків прохожим очима, не роздається їх регіт голосний, їх забави молоді, - все те розбрелося, не знать куди, поховалося, не знать де, - одні пішли у місто за москалями, другі, скинувши дорогі убори, вернулися на свої домівки, огороди полоти, пашню жати. Не видно й довгообразих облич німих лакуз, - десь їх довгополі балахони то в шинку у жида застряли, то змінилися на сірі сіряки. Садок теж запустів, заглух, ні чащі, ні дорожки, - позаростали бур'яном, глухою кропивою, цвіточні круга оповила дика березка, молоді та дорогі щепи сохли, кострубатіли, - не берегло їх дозорливе око, не ходили коло їх ніж та пилка садовника, сам він кудись подівся, десь без вісті забіг. Вонюча бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі.
Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м'ята, м'ятий любисток, зелений барвінок, - те лізло високо угору, друге слалося по землі низенько. По невеличких огородах, наче сторожі, стояли широкоголові соняшники, поміж ними, уч рута, зеленіли кущі картоплі, дерлися угору цибульні цибки, червоніла свекла, кублилася дрібною гичкою жовтогаряча морква, по невеличких тичинках вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широко листя, наче шнуром, кругом обводили невеличкі грядочки. Ні бур'янини серед їх, ні травини, тілько чорна та пухка земля чорніє поміж ого-родною рослиною.
В кінці садка, під самим Пслом, поміж кущами молодого вишнику біліє нова хатина. Малась вона будуватися на дві половини, та, видно, в господаря не-стало достатку, і він ледве спромігся на одну, та й то ще не зовсім. Про те говорила недокрита стеля, сяк-так прикидана бур'янами та трухою, запліт для приспи не набитий, не обмазаний. Видно, надолужило хазяїнові, по чужих хатах живучи, і він мерщій поспішав з своєю. А широко була задумана хата: високі рублені стіни, непомірне великі вікна казали про те, хвалилися, що хазяїн їх мав думку вибудуватись на славу. Повз неї якраз пролягає дорога з гори до броду, і тілько невеличкий рівець одрізняє двір од шляху, - ні воріт, ні тину немає, не видно його і з других боків, від садка тілько нелоламаний забор схилився, перевитий колючою березкою. Ось шляхом проходять два чоловіки,
– Іч, і тут уже хтось будується!-сказав один.
– Та ще які вавилоии!
– додав другий.
– Щось, видно, - заможне?
– одгадував перони*
– Навряд. Ти дивись, як укрита хата і приспи кат має, і огорожі.
– Видно, наш брат, Савко?
– Наш, та без толку. Хотілося по-панському, а вийшло - по-собачому.
– З сього дерева можна он яку хату збудувати, а він і на одну не спромігся.
Саме проти вікон вони стали і обдивлялися хату, огород.
– Огород і великий, та дурний, - сказав, помовчавши, один.
– Сама глина, - додав другий.- Мов уже гіршого і не було де.
– Пгди ж ти! Тісно, брат, тепер стало. Багато нашого брата намножилось, скоро один на одному буде жити.
– Тепліше буде, - засміявся перший.
Ось двері рипнули, з їх виплив кривий дідусь.
– А що вам?-спитався він, напрямляючись до прохожих.
Прохожі зам'ялися.
– Чи сюди дорога на брід?- спитався один.
– Сюди-сюди.
– То-то я й кажу це-сюди, а він каже-ні. Торік мов ми проходили, сеї хати не було.
– Еге, у нас так-у нас все, як з води йде!- усміхнувся кривий.
Та це ж Хомка! Дурненький, кривий Хомка, це ж його і усмішка, його і поступ.
– Це ваша хата?- питається другий прохожий.
– А що, погана хата? Такої, брат, хати-світ сходи-другої не найдеш. Підожди, ми її обробимо, Візерунками виб'ємо, квітками викрасимо.
– Та так-так!-усміхаючись, сказав перший, - та тоді запали - як свічка горітиме.
– А що ти думаєш?- пита Хомка, - з самого тобі дерева і рублена! У нас, брат, так. У нас-коли будуватись, то будуватись.
Прохожі подивились прикро на діда, здвигнули плечима і, нічого не сказавши, пішли собі'далі, а Хомка, не примічаючи, що їх немає, не переставав базікати, тикаючи рукою то на хату, то на огород, то на Псло.
– Хомко! З ким ти гомониш?- крикнула до його у вікно старенька бабуся, держачи на руках маленьку дитину, а невеличкого хлопчика придержуючи за мо-тузину, котрою він був підперезаний, щоб, бува, не випав у вікно.
– Та тут!
– махнув рукою Хомка і усміхнувся…- Всі завидують на нашу хату. Діждіть, кажу, своєї такої… Еге! Я три роки вештався по місту, сходив його з краю в край, а яснішої і веселішої не бачив хати.
– Що він каже, тітко Оришко?
– почувся слабкий привітний голос з-за бабусі, і з-за спини її показалося бліде личко молодої молодиці.
– Не налюбується хатою.
– Мамо, мамо!
– крикнув, усміхаючись, хлопчик, - а де тато?- і стрибнув з лутки прямо на руки матері.
У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика, поцілувала і поставила на лаві.
– Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю погодую, - і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.