Голодна воля

Мирний Панас

–  Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.- Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?

–  Моя хата скраю, - одказав воловик.- Одно я тілько знаю: дурять вони нас - от шо!

–  Матері твоїй дуля!
– ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.

V

Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з

самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх - як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.

Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало од-ходну своїм розкошам.

–  Бідний, не видержав, - чувся гомін між- панами.

–  Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, - а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще - на тобі!

–  А я казав, я казав, - щебетав пузатий круглий панок, - що те буде. Він сам мені хвалився, сам, - тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, - і панок перехрестився.

–  Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.

–  Звісно, ніколи! Звісно, ніколи!
– сумно вимовило зразу скілько голосів.

–  А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні - а тут, як косою скосило.

–  Пропали ми тепер!-гукнуз охриплий голос.

–  Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його - дивись - в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.

Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: "Одверни і спаси нас, святий владико!"

Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.

–  Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.

–  Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?

–  Се при старому було. До того - як до себе, йдеш було, а за молодого - хто його знає, яка у його поведенція.

–  Та так-так. Молодий не. то, що старий.

–  Куди йому!

–  А ви чули, яку він штуку одірвав.

–  Яку?

–  І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.

–  О-н як?
– провів здивований голос.

–  А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.

–  Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!

–  А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.

–  Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте

і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.

–  Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!

Всі знову зітхнули.

Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких. Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!

Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.

–  Чи їхать то на обід, чи ні?
– Кожен кожного питався, кожен, не знаючи певно, тілько здвигував плечима.

Побачивши Иосипенка, знайоміші кинулись до його.
– - Буде обід? Готовилися?

Иосипенко тілько махнув рукою.

–  Не такі тепер порядки пішли, - нескоро сказав він.

Як грім ударив серед ясної погоди - ті слова Йосипенкові! Дехто зо зла плюнув, дехто вилаявся.

–  Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб цілий день голодному бутиі

Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.

Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили.

Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брате, до слушного часу!

Багато той слушний час наробив дешпоту. Пани крикнули: "Бунт!" - і сотні тисяч москалів розбрелося по селах, хуторах розоряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу по-брато, порозсаджувано у тюрми, позаслано на Сибіру.

Ось прийшла чутка - цар їхатиме.

–  До царя, до царя!
– гукнули села та хутори, - до його підемо, його попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати.

Проїхав цар. Пройшли його слова: "Не буде вам другої волі", - з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу З кріпацьких очей. Пани зраділи, і зразу пішли писатись уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп. Хто зоставався на оброці. І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще - чи викуп, чи оброк?