Глибинний шлях
Шрифт:
— Диспетчер! — кричав я в трубку.
— Що таке? — почувся знайомий голос. — Хто біля телефону?
За другим запитанням я впізнав голос Макаренка.
— Ярославе Васильовичу, я з Північної штольні. Нас заливає. Організуйте допомогу.
— Вас досі не вивезли?
— Ні!
— Скільки вас? Догадов де?
— Четверо. Ліда, технік, бригадир і я. Догадова нема. Вони мусили за нами повернутися.
— Зберігайте спокій, тримайте зв’язок. Зараз висилаю допомогу.
— У нас телефон заливає.
— Не втрачайте
— Що трапилось?
Але телефон уже мовчав. Я щосили дмухав у трубку, і скоро мені відповів інший голос.
— Північна штольня! Як справи?
— Я говорю, плаваючи.
— З телефонної будки?
— Так. Скажіть, що трапилося, чи будуть нас рятувати?
Мій незнайомий співрозмовник зам’явся, наче не бажаючи щось сказати.
— Інженер Макаренко вже спустився в шахту.
— Скажіть, що трапилось?
— Сильно пішла вода.
— Ми чули немов вибух.
— Прорвало ізоляційну греблю, — нарешті сказав мій співрозмовник. — Але ви там не зчиняйте паніки.
— А де човни?
— Човни?
Він знов не відповів одразу і цим посилив мою тривогу.
— Човни спустили в шахту.
В ту ж мить я почув у телефон якийсь шепіт. Це шепотів мій співрозмовник або хтось інший тихо говорив йому. Мені здалося, що я розібрав слова: “їх становище…” і одночасно ніби вловив стримуване схлипування.
Мене раптом пройняв якийсь внутрішній холод. Хотів крикнути в трубку, але не зміг. Аж ось почувся мужній, знайомий голос Кротова.
— Північна! — гукав він.
— Слухаю, — ослаблим голосом відповів я.
— Хто це?
— Я, Кайдаш.
— Макаренко послав робітників перевірити електро-будку, що передає струм у Північну штольню. Можливо пощастить дати вам струм. Скажіть бригадирові, нехай спробує зрушити літостат і пробивається до виїмки.
— Слухаю. Розмовляти більше не можу, — відповів я, втрачаючи силу. — Телефонний зв’язок припиняємо. Прощайте!
Коли вимовляв це, голос у мене затремтів. Здалося, що хтось у відповідь мені ледве чутно прошепотів: “Прощайте!” Але його перебив сердитий голос Кротова:
— До побачення!
Я кинув телефонну будку і, вибиваючись із сил, поплив до літостата. Мене там нетерпляче ждали. Бригадир Набокін уже не спав, він стояв між техніком та дівчиною і вражав своїм спокоєм та досить байдужим виглядом.
— Як ся маєте? — першим спитав він мене і навіть розсердив цим запитанням.
Але, як це часто зі мною трапляється, я змінив своє ставлення, до нього, бо відчув у цьому бригадирові людину, що дуже серйозно зважує обставини, але може пожартувати в хвилину смертельної небезпеки.
— Послали допомогу, — відповів я, вилазячи на літостат.
Тепер було неважко зробити, бо вода лише сантиметрів на два стояла нижче майданчика, який ми називали капітанською палубою.
— Що трапилось? — спитала Ліда.
— Греблю
І я пожалкував за свої слова: так злякано глянув на мене Гмиря.
— Греблю? — хрипко перепитав він мене.
Очевидно, це загрожувало великою небезпекою, але сам я не знав, що то за гребля і де вона.
— Макаренко спустився в шахту і обіцяв нас врятувати. А вам, — я звернувся до бригадира, — наказано приготувати літостат і, коли налагодять подачу електроенергії, пересунутися ближче до виїмки.
— Хай подають. Тільки досі нічого у них не виходило. Зараз включу мотори.
Машиніст поліз у кабіну управління. Вода вже доходила до капітанської палуби, і ледве помітний струмок побіг під ноги.
— Що це за гребля? — спитав я Гмирю.
— Ізоляційна гребля. Вона мала захищати штольню і тунель від підземної ріки, яку виводили з озера.
— Це дуже небезпечно?
— Шлюз можна ще закрити, а прорвану греблю не залатаєш. Вся вода з озера повинна витекти сюди.
— Але нас обіцяють врятувати.
— Якщо встигнуть.
Після цього запанувала мовчанка. Кожен думав свою думку, шукаючи виходу із скрутного становища, але ніхто, звичайно, нічого знайти не міг. У мене майнула була думка спробувати пропливти штольню і тунель до вихідного ліфта. Може, я і доплив би, але як же товариші?..
А вода прибувала, вода доходила нам уже до литок. В цей час з кабіни управління виліз бригадир.
— Слухайте, хлопчики, — посміхаючись, звернувся він до нас, — до мене вже вода просочується.
Ми ждали, що він казатиме далі.
— Мотори поки що не працюють. Але мені треба там сидіти, може ж таки подадуть електроенергію. Отож я хочу замкнутися по-справжньому. Кабіна зачиняється герметично, тільки повітря там вистачить не більше як на годину. Ви лізьте наверх, там є дві висувні драбинки, ще на півметра підійметесь. Хоча мене вкриє водою, я все ж потім вискочу. Тут є трубка. В крайньому разі ви зможете гукнути в неї, але її скоро заливатиме водою. Щоб знати, чи ми живі, будемо перестукуватися. Коли треба буде зупинити літостат, — може, він піде, — то стукайте ногами. Якщо буде допомога, то хай один постукає разів десять, раз у раз, я тоді вилізу.
Він свідомо йшов на небезпеку загинути першим, але ми нічого не сказали. Адже різниця лише в якихось півгодині-годині.
Машиніст сховався в кабіні, щільно закриваючись там, а ми полізли наверх і розмістилися на висувних драбинках. На одній драбинці влаштувалися Ліда і я, а на другій, метрів за шість далі, — Гмиря.
Вода затопила задраяний люк, що вів до кабіни машиніста. Тепер ми були з ним роз’єднані. Тільки трубка-телефон ще на палець підіймалася над водою, і Гмиря час од часу користався нею, щоб сказати машиністові кілька слів. Ще десять-п’ятнадцять хвилин, і технік закрив трубку, бо вода майже зрівнялася з її краями.