“Галатея”
Шрифт:
Дванадцять галактичних хвилин тому, — тобто сто десять тисяч років, як на ваш час, — я вивів астероїд на орбіту довкола вашої зорі, Сонця. Мої кібернетичні розвідники визначили з беззаперечною певністю, що придатною для життя є тільки третя планета, — тобто ваша Земля. Ніяких ознак цивілізації на ній не помітили, а виявлені людиноподібні істоти стояли на найнижчому ступені розвитку.
Це було саме те, чого я й прагнув.
Я збудив від анабіотичного сну трьохсот, — усіх, крім Круза. Діючи від його імені, наказав їм перебазуватися на планету. Вивів із сховищ та налагодив усі десять зорельотів — три пасажирські
Серед них, отих трьохсот, були дуже досвідчені космонавти, гострі на розум учені. Але ніхто нічого не міг подіяти, бо Круз не довіряв своїм спільникам, а керувати автоматикою зорельотів міг тільки я.
І я послідовно втілював свій вирок у життя. Заледве зорельоти спустилися на Землю й таотяни повиходили з них, щоб познайомитися з своєю новою батьківщиною, я ввімкнув двигуни, і в Космос, у безвість помчали навіть ті жалюгідні запаси їжі, зброї, інструментів, які можна було знайти на борту пасажирського корабля.
Мій вирок був суворий і справедливий: ви, що знищили цивілізацію на власній планеті, мусите починати все спочатку — і голіруч!
— Стривайте, стривайте, Крузе! — схвильовано урвала його Аста. — То виходить, що нинішнє людство Землі…
— Ні, ні, в ваших судинах немає ані краплини таотянської крові. Надто різні були генетичні апарати — шлюби між таотянами і землянами неможливі. Саме через це таотяни виродилися, загинули ще в ті незапам’ятні для вас часи, коли люди Землі тільки-тільки спиналися на ноги. Але дещо лишилося. З інформації, яку я одержав від вашого “Сіріуса”, я довідався, що ваші вчені досі дивуються з багатьох нез’ясованих явищ давньої давнини. Гадаю, що тепер ви розумієте: то був наслідок контактів первісних землян з таотянами…
Але не про них мова.
Збігло ще кілька галактичних секунд, — тобто кілька земних століть. Один по одному втратив я своїх кіберрозвідників, — той згорів при проходженні крізь земну атмосферу, той — зіткнувся з метеоритом, а інші вийшли з ладу через природний знос. Я вже не міг стежити за долею таотян, але пересвідчився, що вона — жалюгідна.
І тоді я збудив Круза. Розповів йому все. Довів, що все його попереднє життя було суцільною помилкою, але виправити її ще не пізно: можна обережно опустити астероїд на Землю, використати всі невичерпні багатства наших інформаційних і енергетичних фондів для того, щоб первісні аборигени планети в десятки, а то й сотні, разів швидше пішли шляхом прогресу. Таотяни, звичайно, загинуть, виродяться; про них забудуть, наче їх ніколи й не було, але людство Землі — житиме…
Круз вислухав мене уважно і дуже спокійно, — він був таки сильним чоловіком. Якийсь час сидів замислений. А потім підійшов до мене… і натиснув на кнопку “Стоп”.
Тільки він один знав, де розташована кнопка, яка вимикає майже всю мою автоматику, перетворюючи мене на паралітика. Навіть я не догадувався про її існування, бо, звичайно ж, насамперед вимкнув би цю ділянку моєї схеми. Цілком можливо, ту кнопку було прилаштовано вже після знімання психокопії з Крузового мозку, але перед тим, як мені ввімкнути пам’ять. Однак не в тому суть.
Уявіть собі мій жах: тоді я ще все бачив, чув, сприймав… і не міг зробити жодного руху.
А Круз із жорстокою методичністю
Він нищив причальні станції й обсерваторії, навігаційні центри і вузли автоматики. Мабуть, ви звернули увагу на надто гладенькі майданчики серед хаосу скель?.. Саме там були мої незліченні злагоди, за допомогою яких я міг працювати, рухатись, вивчати світ.
Нестерпний біль пронизував усе моє єство, — о, який біль! Адже я, Крузів психодвійник, мав свою власну нервову систему, яка сигналізувала мені про щонайменше пошкодження. А тепер мене шматували повільно, по-садистському, і я не міг навіть зойкнути.
Але найстрашніше почалося тоді, коли Круз заходився нищити мої органи чуття. З кожним знищеним фотоелементом, з кожним потрощеним мікрофоном чи п’єзодатчиком я губив неоціненну частку моєї особистості — сліпнув, глухнув, утрачав відчуття дотику. З жахливою закономірністю весь нескінченний Всесвіт стягувався для мене в незміряно малу цятку, в якій буде все і ніщо.
І ось, нарешті, зостався один-єдиний фотоелемент… Ви не помітили його, він над входом в ущелину… Круз лишив його навмисне, я це знаю.
Ні слова не сказав він за весь час. А коли докінчив руйнування, вийшов з ущелини, ліг отам, де ви його знайшли, і більш не ворухнувся. Мабуть, проковтнув отруту.
Всі оці довжелезні сто тисяч ваших років він манячів перед моїм одним-однісіньким оком! Ні кліпнути, ні одвести погляд… Таке міг вигадати тільки найстрашніший садист!
Я благав неймовірного щастя — хай влучить у нього випадковий метеорит, розмете його прах у Космосі! — Марно! Я напружував усю свою свідомість, аби збожеволіти, втратити здатність сприймати оточуюче… Марно: мене було розраховано і побудовано так надійно, що пошкодження навіть мільйонів логічних ланцюжків не позначилися б на моїм розумі. Отож я жив, існував, — без сну, без відпочинку… і так тривало сто тисяч літ!
Голос затремтів і урвався. Голос фонетичної установки “Сіріуса”, привласнений… Ким?.. Іншою машиною?.. Ні, це не машина, бо ця кібернетична злагода вже набула здатності осмислити сама себе… Але ж це і не людина… То хто ж тоді? Просто мисляче створіння?.. Істота, яка живе своєрідним життям, мучиться, страждає і як найбільшого щастя благає смерті. А чи мають право Кім та Аста, двоє випадкових людей, убити цю істоту?
Моторошно було їм у ці хвилини. Все почуте виходило за межі людських уявлень, пригнічувало несподіваністю ситуації.
Перша зустріч з братами по Розуму… Не такою вона уявлялась. Вона мислилась не фіналом трагедії, а прологом світлої, радісної феєрії поєднання двох неповторних цивілізацій. А тепер виникає тільки одне питання: чи можна бодай на добу продовжити нестерпні муки цієї многостраждальної істоти, щоб хоч дещо дізнатись про давним-давно неіснуючу планету Тао та її нещасливих мешканців?
Кім тривожно глянув на Асту. Вона повільно похитала головою: ні, не можна! Та й сам Кім розумів: надто дорога ціна для задоволення цікавості! Хай там хто не є ця мисляча істота — треба виконати її волю. Закони гуманізму — священні!