“Галатея”
Шрифт:
В улоговині наставав “світанок”: повільно обертаючись навколо поздовжньої осі, астероїд підставляв оцей свій бік під нестерпно яскраві промені сонця. Не було сутінків, не було напівтіней. Просто густо-чорна запона сповзала донизу, і з неї раз по раз вихоплювалися сліпучі блискітки окремих брил.
— Дивись! — раптом вигукнула Аста. — Он там, за скелею праворуч “Сіріуса”!.. Бачиш?
На похилій скелі, далеченько від зорельота, лежала людина в скафандрі. Власне, з такої відстані ця постать ледь-ледь мріла, але велетенська навскісна тінь від неї вимальовувалась чітко.
— Швидше, Асто! Він, мабуть, втратив свідомість.
Вони стрибнули, розвинувши мало не критичну швидкість, однак наближались до космонавта так повільно, аж брала злість.
Бідолаха лежав ниць, розплатавши руки. Ще здалеку Кім з Астою помітили: його скафандр — якоїсь чудної, незнайомої будови, майже чорний на колір, з непрозорим шоломом. Було щось неприродне в його позі, чимось надто несподіваним війнуло від порушених пропорцій тіла. І мимоволі прослизнула думка: “Чужинець! Людина з іншої Сонячної системи!”
А за хвилину припущення перетворилось на певність. Ця істота мала надто довгі кінцівки і непропорційно велику, — якщо судити з форми шолома, — голову.
Кім і Аста зупинились перед ним, тамуючи биття сердець. Мовчки перезирнулися. Нахилились, щоб підняти бідолаху. Але щойно їхні руки торкнулись скафандра, він рухнув, опав, перетворився на густу хмару чорного пилу, яка повільно поповзла над скелею.
— Нічого не розумію… — збентежено промимрив Кім. Він мацав руками місце, де щойно був скафандр. Чутливі пальці рукавички натрапляли на безформні уламки. Метал? Пластмаса? Кістки? Мабуть, цього не зміг би визначити ніхто: наче проїдені іржею, ці уламки від найменшого дотику кришилися і розсипалися на порох.
Хмара пилу здіймалася дедалі вище, запинаючи все довкола. Кім і Аста вийшли з неї, стали осторонь. Піднесене очікування чуда зустрічі з братами по Розуму поступилось пригніченості. На душі в обох було прикро й гірко.
— Може, це наслідок дії якихось невідомих мікроорганізмів? — неголосно запитав Кім.
— Гадаю, що ні, — відповіла Аста по паузі. — Мабуть, скафандр і… все інше… зруйнували сонячні промені. Він тримався тільки до першого доторку.
— Але ж для цього потрібні тисячоліття!
— Так.
— То хто ж кликав на допомогу?
Пильним поглядом Кім обмацував усе довкола. Він намагався відтворити події неймовірно далекого минулого, прагнув уявити обставини загибелі цього розумного створіння. Куди він простував? Може, до улоговини, що служила за космодром? А звідки? З якогось тимчасового притулку? В усякому разі, він мусив би рухатись по прямій…
Кім подумки проклав цю можливу лінію. Вона вела до вузької ущелини за проваллям.
— Асто, давай-но зазирнемо он туди. Мені здається, ті “двері” мають бути десь близько.
Ущелина була запнута мороком. Мабуть, сонце в неї не зазирає ніколи. Якщо так, то сюди навряд чи влучають випадкові метеорити. Отож кращого місця для спорудження житла на астероїді годі й шукати.
Ущелина з кожним метром вужчала, поступово перетворюючись на тунель. Спочатку це був немовби утвір стихійних сил: скелі вгорі схилялись одна до одної наче склепіння. Та ось промені прожекторів намацали першу ознаку втручання вищого розуму: в прямовисній стіні попереду вималювався круглий отвір, а в ньому тьмяно блиснув метал.
Двері!.. Навіть не двері, а величезні, товстелезні ворота шлюзової камери. Вони розчинені навстіж… За ними — другі… і треті…
Космонавти опинились у велетенському склепистому залі,
Що тут було колись?.. Зал для відпочинку?.. Оранжерея?
Промені прожекторів вихоплювали з темряви страшну картину розрухи. Скидалося на те, що хтось зловмисне потрощив і понівечив усе, що тут було: чудернацькі меблі, химерно покручені рослини, таємничі апарати. Уламки, самі уламки довкола. 1 все вкрито незайманим шаром пилу, який від щонайменшого доторку повзе догори, перетворюючись на густу-прегусту хмару. А на стінах залу — чи креслення, чи картини: розмаїті кольорові плями деруться одна на одну, закручуються в спіралі, розбігаються по гіперболах. Може, якби охопити оцю гру барв одним поглядом, пощастило б зрозуміти суть намальованого. Та прожектори виривають в мороку лише окремі деталі, а вони не розкривають нічого.
Таємниця за таємницею… Яка трагедія відбулася тут у ті незапам’ятно далекі часи, коли люди Землі ще, можливо, не вміли користуватися вогнем?.. Навряд чи дізнаєшся. Але в усякому разі ясно, що тепер тут немає жодної живої істоти. Все загинуло десятки, а то й сотні тисяч літ тому. А заклик на допомогу, мабуть, випромінює ввімкнений ще тоді автоматичний пристрій.
Щойно Кім подумав про це, як одразу ж заперечив сам собі: ні, ні, треба шукати. Треба шукати! На мить йому аж вчувся голос: “Шукай! Шукай!”
— Ти… чуєш?
— Чую… — тихо відповіла Аста. — Чую вже давно. “Шукай! Шукай!” Так?
— Асто, але ж це… голос “Сіріуса”! Невже ти його не впізнала?!
— Впізнала. А не сказала, бо це — надто неймовірно. Уже хоча б тому, що йдеться не про радіохвилі.
Голос усе лунав і лунав. І дивно: голосність його зменшувалась, якщо напружити слух, і поступово наростала, коли увагу привертало щось інше. Скидалося на те, ніби якась невідома ворожа сила з обережною настирливістю намагається проникнути в свідомість, щоб оволодіти нею цілком і повністю. Ця тактика виправдовувала себе: мозок поступово втрачав настороженість, призвичаювався до вкрадливого втручання, сприймаючи його вже не як чужий голос, а як власні думки. Спочатку — несміливе підсвідоме припущення. Потім — упевненість, тверда переконаність, що треба робити саме так, а не інакше. І ось уже Кім і Аста рухаються вузьким, нескінченно довгим тунелем. їм обом видається: вони роблять це з власної волі; знають, куди прямують і що шукають; можуть першої-ліпшої миті зазирнути в якісь двері чи звернути в якийсь тунель, але не роблять цього тільки тому, що попереду на них чекає щось дуже радісне й цікаве. Насправді ж — це дії сомнамбул — механічне, автоматизоване пересування без усвідомлення довколишньої дійсності.
Кім опам’ятався від сильного удару. Невагомість невагомістю, але якщо тіло масою сто кілограмів несподівано натикається на перепону — інерція дається взнаки.
Кім ошелешено озирнувся круг себе. Він був сам один перед суцільнометалевими дверима. Не пам’ятав, як сюди потрапив, де розлучився з дружиною.
— Асто!.. Де ти, Асто?!
Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутись на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…”
А й справді: тьмяно пригадується — Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона хотіла зробити?.. Ага, викликати невідомого по радіо… Повернутись?.. Так, треба повернутись. Коли б не трапилося з нею якогось лиха…