“Галатея”
Шрифт:
— Непогані ліки! — зареготав Хітто. — Але не перебивай, я ще не скінчив.
…Так само вночі, потай від усіх, ми з Енкамаєм повели хворого Суанку до Блакитного озера, і дід розпочав лікування. Він не дозволив мені наближатись, але звелів уважно слухати і запам’ятовувати його заклинання.
— І ти запам’ятав? — поцікавився Черкас.
— Хоч і не зразу, а запам’ятав, — серйозно відповів Хітто. — Та ось послухай.
Монотонно, ритмічно, він почав швидко-швидко вимовляти якісь незрозумілі слова.
— Тьху, ну й
— І не забуду до кінця життя! — відповів Хітто. — Я зубрив цей безглуздий набір слів, аж доки склав Енкамаєві залік на “відмінно”. Дід запевняв, що варт забути або додати до заклинання бодай одне слово — і лікування камінням, замість користі, заподіє хворому великої шкоди. Як не дивно, але Енкамай мав рацію.
— Стривай, стривай! — Черкас встав з ліжка, прошкандибав по кімнаті на милицях і знову сів. — Ти, пробач, не п’яний?
— Як бачиш — ні. І при тверезому глузді… А от скажи, ти не засік по годиннику, скільки часу забирає оце заклинання?.. А я засікав. Точно тридцять дві секунди! І якби Енкамай замість незрозумілої навіть для нього самого тарабарщини тридцять дві секунди повторював би “у попа була собака” — результат був би однаковісінький.
— Зрозуміло! — вигукнув геолог. — Не закликання — а своєрідний секундомір!
— Так, — ствердив Хітто. — До кожної виразки на тілі хворого Енкамай — у даному разі — прикладав оті загадкові камінці не більш як на тридцять дві секунди… І уяви: п’яти сеансів вистачило, щоб Суанка відчув значне полегшення. А після двадцяти — виразки загоїлися зовсім. Правда, чи надійним було вилікування, я не знаю, бо Суанка через рік втопився на полюванні. Але Енкамаєві ліки таки подіяли.
Дід святкував перемогу наді мною і над медициною. А я ходив наче сам не свій: як це могло статися? Невже й справді існують злі духи? Невже й справді можна заклинаннями подолати невиліковну хворобу?
Я таки не дотримав слова і розповів Григорію Петровичу про все. Він дуже зацікавився і запропонував насамперед дослідити Енкамаєві камінці.
Я обшукав усю місцевість біля Блакитного озера, але пам’ятної мені кам’яної скриньки ніде не знайшов. Тільки в одному закапелку мені трапився під руки плескатий білий камінь. Про всяк випадок я захопив його з собою, але оскільки ні вдень, ні вночі він ніякого сяйва не випромінював, я скоро викинув його геть.
Минули ще рік чи два. Я готувався до вступу на робітфак Інституту народів Півночі. Дід Енкамай одряхлів і збирався помирати. Єдиним його заняттям були відвідини нашої лікарні, де він довгі години мовчки стежив за кожним рухом Григорія Петровича. Дід, мабуть, хотів збагнути, яким саме чином лікує “шаман” Колобков. Григорій Петрович сумлінно пояснював усе Енкамаєві, той кивав головою, і навіть я не знав, які думки снуються у нього в голові. Проте мені здалося, що Енкамай ось-ось почне розмову з Колобковим про “камінне
Може, він так і зробив би. Але тут, зовсім несподівано, нас спіткало лихо: захворів Григорій Петрович. Він сам встановив собі діагноз: гнійний плеврит.
Е, друже, тоді було не те, що тепер, коли ми з допомогою найновітніших препаратів виліковуємо майже сто процентів хворих. Тоді в нашій лікарні не було навіть кисневої подушки, — точніше, кисню, щоб її наповнити. Григорій Петрович задихався, а я сидів біля нього і плакав. Це було напровесні. Природа розквітала. А чоловік, який врятував від смерті багатьох людей, — гинув.
Прийшов Енкамай — суворий, рішучий.
— Руського шамана зараз можу врятувати тільки я, — сказав він. — Слід було б перенести його до Блакитного озера, але хай уже і тут. Чекай на мене.
Він подався за своїми “препаратами”, але повернувся дуже швидко, в розпачі. Виявляється, хтось украв Білий амулет.
Так он який камінець я викинув так непередбачливо!.. У мене аж мороз по спині пробіг. Мене так налякала хвороба Григорія Петровича, що я ладен був навіть шаманити, аби повернути його до життя.
— Енкамаю, любий, — благав я діда, — в тебе ж лишився головний камінь, треба рискнути. Ти ж бачиш — Григорієві Петровичу дуже зле, він навіть не впізнає мене…
І Енкамай таки зглянувся. Він приніс у кам’яній скриньці Головний амулет і приклав його до грудей хворого. Але це не допомогло: тієї ж ночі Григорій Петрович Колобков помер, так і не прийшовши до пам’яті.
Енкамай рвав на собі волосся. Він запевняв, що забив чоловіка, проклинав себе, що погано заховав Білий амулет, побоювався, що переплутав заклинання. Даремно я заспокоював його — старий нічого не хотів слухати.
Наступного ранку він покликав мене з собою до Блакитного озера. Там, одсунувши вбік один з каменів, він видобув скриньку з амулетом, притулив його до серця, довго сидів так, щось шепочучи. Потім підвівся і промовив урочисто:
— Хітто, “кам’яне шаманство” зрадило мене. Воно вмерло. А від нього незабаром помру й я. Ніколи не пробуй розкрити таємницю Головного амулета. Я кину його в безодню Блакитного озера, і хай він там лежить вічно, щоб не трапилось лиха!
З цими словами, перше ніж я встиг його перепинити, він кинув у озеро зеленкуватий камінець, а потім і скриньку.
Черкас у великому збудженні скочив з ліжка, ступив на хвору ногу, зойкнув, і, кривлячись од болю, скрикнув:
— В оте озеро, де три місяці тому працювали аквалангісти?
— Так, так, — посміхнувся Хітто. — Ти можеш уточнити: в те озеро, біля якого ти злетів з кручі й поламав собі ногу. Щастя твоє, що ми тоді ще не закінчили роботу, а то довгенько довелося б тобі чекати на “швидку допомогу”.
— Ну, а той камінь знайшли?
— Знайшли, — відповів Хітто. — Ходімо, покажу. Дозволяю тобі зробити невеличку прогулянку.