Фауст

Гете Иоганн Вольфганг

ДругаТа і мені вона гадала,Його в кришталі показала:Військовий, смілий, гарний на виду, —Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.СолдатиКріпкії замки —Мури зубчасті,Пишні дівчата,Ще й гордуваті —Здобич солдата!Красна в нас платаЗа сміливий труд!Завше ми радоЙдем за трубою,Як до утіхи,Так і до бою.Любо нам жити,Мило нам битись,Замки й дівчатаМусять скоритись.Красна в нас платаЗа сміливий труд!Візьмуть солдатиЙ далі ідуть.

Фауст і Вагнер.

ФаустВід криги звільнив закуті хвиліЯсної весни животворний зір;Полів

зеленіє весела шир;Стара зима у люті безсилійВтекла до схову суворих гірІ посилає подеколи звідтиЗернистого снігу спізнілу стягу,Що зникне вмить на зеленім лугу,Бо білого сонце не хоче терпіти;Всюди буяє ріст і цвітіння,Все одягає барвне одіння,І як немає квіток ще тут,То їх замінює вбраний люд.З гірки цієї обернисяІ на місто подивися:Як із темрявих ворітВесело висипав люд, мов цвіт.Сонце всіх їх радо віта:Це ж бо день воскресіння Христа,Та й самі вони з мертвих встали,Вийшли з тісних, ядушних домів,Кинули темні горища й підвали,Стіни гнітючі майстерень, цехів,Вирвались з вулиць щемких оков,Із святобливого смерку церков —Вийшли всі до світла ясного!Глянь-бо, глянь, народу якогоРозійшлось по садах, по полях,А ріка тече розлого,Вся в веселих, рухливих човнах.Од берега, до краю повен,Одчалює останній човен;Навіть з далекої гориУбрань мигочуть кольори…А он – селян святкові зграї,Тут люди раді, як у раї,І скрізь один лунає крик:Ось тут я справді чоловік! ВагнерШановний докторе, із вамиПриємно й корисно пройтись;А сам би я не зміг гулять між мугирями,Бо грубості я не виношу скрізь.Цей крик і зик, скрипки, скракліДля мене зроду ненависні:Так репетують, мов їх гонять духи злі,І це в них гра, і це в них пісня!Селяни(танцюють і співають під липами)Ой пастушок прибравсь в танок,На жупанку – стрічок, квіток —Як мак той, процвітає…Під липою гульня вже йде,І всі танцюють, аж гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає.Ось пастушок прискорив крок,Та шусть в гурток, та до дівок,І вже одну штовхає…Та обертається мерщій:«Агій, дурний, який швидкий —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Звичаю мов не знає!»Та пастушок її в кружок,Направо стриб, наліво скок —Плахіття тільки має!Розчервонілись – аж горять,Втомились – сіли спочивать,Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Він дівку підмовляє.«Ой пастушок, голубчичок!Слова ж твої, як той медок,А не зведеш, буває?»А він її у гай веде,З-під липи ж їм танець гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає… Старий селянинА, пане докторе, гаразд,Що й ви між нас у день оцей:Такий учений чоловік,А не цураєтесь людей!За це ж найкращий кухоль вам,Хоч покуштуйте наших вин, —Пиття вам згагу прожене;І, скільки в кухлі є краплин,Бажаю я, щоб стільки днівВам Бог до віку приложив.ФаустЗа ласку дяку віддаюІ за здоров'я ваше п'ю.

Народ обступає їх колом.

Старий селянинЕге ж, гаразд, що ви до насУ цей веселий день прийшли;Та ви і в інший, гірший часДо нас прихильними були.Чимало є між нас таких,Що ваш покійний панотецьОдзволив з пазурів чуми,Поклавши пошесті кінець.А ви, ще парубком, із нимЗ села ходили до селаМіж хворих, чумних мертвяків —Не брала вас недуга зла.Випробувань скінчився час:Спасителя Спаситель спас. УсіХай Бог пошле вам довгий вік,Учений муж, наш рятівник!ФаустМоліть Того, хто боре зле,Спасати вчить, спасіння шле.(Іде з Вагнером далі).ВагнерНародна шана, о великий муже,Тебе, напевне, схвилювала дуже.Щасливий той, хто весь свій хистОберне на таку користь!Показує на тебе батько сину,Юрба навкруг хвилює без упину,Застиг скрипаль і танцюрист.Ти йдеш, і всі стоять рядами,Шапкуючи,

прохід дають:Ще мить – і всі навколішки впадуть,Немов перед Священними Дарами! ФаустПройдім туди ще декілька ступнівТа й сядемо на камені спочити.Не раз я тут у роздумі сидів,Від молитов і посту хоровитий,І, уповавши на Творця,Ридав, зітхав, ламав я руки,Благав страшній чумі кінця,Визволу від тяжкої муки.Хвала юрби звучить мені як глум,І скільки вже я передумав думПро те, що ми, невдахи бідні,І батько, й син – похвал не гідні!Мій батько, чесний, скромний трудівник,Над тайнами природи бивсь весь вікРетельно, ревно і невтомно,Але якось головоломно.У чорній кухні він сидів,Замкнувшись із гуртком адептів,І там за безліччю рецептівЧудовий еліксир варив.З негідних речовин червоний лев вчинявся,Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,А згодом їх обох ганяв огонь палкийНа шлюбне таїнство з покою у покій.І в склянці ось, блискучіша над перли,З'являлася цариця молода;Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,Чи вижив хто – питать шкода,Із цим-то варивом пекельним,Ще гірше од чуми смертельним,Ми гори й доли ці пройшли.Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,Вони погинули, а я доживсь безслав'я —Убивцям чую похвали. ВагнерНавіщо вам про те журитись?Хіба ж не досить нам трудитисьРетельно й чесно, так, як насУчили вчителі в свій час?Коли ти хлопцем батька поважаєш,Його науку радо приймеш ти;Коли ти мужем скарб той умножаєш,То син твій зможе більше досягти.ФаустБлаженний той, хто ще надію маєНа світ зірнуть із цього моря тьми!Бо треба нам, чого не знаєм ми,Що знаємо – з того пуття немає.Та годі, годі сумуватьТакої гарної години!Поглянь, як в сяєві прощальному блищатьОкучерявлені хатини…Заходить сонце; гасне день у нас;Десь інший край ще оживить та сила.Коли б дались мені могутні крила,Летів би я за сонцем повсякчас,Глядів би я на світ просторийУ променистім сповитті,На тихі падоли, на жевріючі гори,На сріберні струмки і ріки золоті…Ні дикі урвища, ні темряві ізвориМене б у льоті не могли спинить,І ось уже внизу леліє море,Ваблива, лагідна блакить…Не видно вже Божистого світила,А мрія знов у серці заясніла:За ним, за ним летіти дню навстріч,Лишаючи позаду себе ніч,Над мною – небо, піді мною – хвилі…Це мрія, сон, а день уже погас…Чому лиш дух крилатий в нас,Але тілесно ми безкрилі?Та хто не марив, хто не снивЗлетіли високо-високо,Почувши жайворонка спів,Що його не догляне око,Побачивши, як од земліОрел шугає попід тучі,Як понад море й гори-кручіЛетять додому журавлі?! ВагнерІ я, було, частенько химерую,Але в таких дурницях не смакую.Набриднуть швидко всі поля й ліси;Пташині крила – то мені до лиха;Книжки, книжки читати – от де втіха,Немає в світі кращої краси!Вони скрашають вечори зимоюІ зогрівають серце і думки,А розгорну пергаменти шумкі —То й небо те, здається, тут, зі мною.ФаустТобі одна знайома путь,А я – стою на роздоріжжі…У мене в грудях дві душі живуть,Між себе вкрай не схожі – і ворожі.Одна впилась жаждиво в світ земнийІ розкошує з ним в любовній млості,А друга рветься в тузі огневійУ неба рідні високості.О духи, духи, ви ж тут є,Ширяєте між небом і землею,Зійдіть до мене й силою своєюЗмініть, змініть життя моє!Коли б плаща чарівного я мав,Щоб він мене поніс у світ незнаний,То я б його, щасливець незрівнянний,І за царську порфіру не віддав. ВагнерНе викликай тих духів навісних,Що в мареві над нами в'ються роєм:Даремно людям ждать добра від них,Вони приносять звідусюди зло їм.Із півночі кусливі духи йдуть,І зуби, й язики у них гостренні,Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,Сухотами згризаючи легені,Із півдня, із розпечених пустиньСпекотою палючою діймають,Із заходу не прохолодну тінь,А зливу, як потоп, на ниви насилають.Лиш позови – вони з'являються на клич,Готові враз на згубу і на шкоду,Та, хоч і ангельська в них річ,Вони диявольського роду,Але ходім! Уже зовсім стемніло,Холодна мла полями залягла;Кортить увечері до хатнього тепла!Та що ж ти став і дивишся здуміло,Мов поночі побачив дивне щось?