Fata Morgana
Шрифт:
Усе це з плачем викрикнула Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску.
Андрій намагався обернути все в жарт:
— Не скигли, стара, сідай та попоїж рибки. Нема м’яса, як свинина, нема риби, як…
І він відніс горнятко на стіл та насипав в миску юшки.
— Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!
Андрієві було ніяково; Маланка казала правду, але йому так хотілось риби, вона так принадно пахла, що ніздрі його тремтіли і роздувались.
Сопучи і надувшись, він засів за рибу, і плямкав губами, і сьорбав юшку
А Маланка лютувала. Опріч того, що її живий жаль брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона зіхляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а запах свіжої линини лоскотав ніздрі, спирав віддих; її аж нудило від сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви, і ще сильніше кляла.
— Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю дещо…
— Бодай ти так жив, як та фабрика буде! Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись у простір, поза стіни, поза хату, — і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив рибу, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба втратила свій смак, охота до їжі відлетіла геть, і йому раптом схотілось покинути хату.
Андрій взяв шапку і вийшов.
Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв у хаті, обнявшись із тишею.
Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все до крихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і, мов голодні коти, вилизали навіть миску.
* * *
Андрій збирався на пошту, почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять, і вся тремтить.
— Іди… міряють…
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері:
— Іди ж, міряють-бо…
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!. Наїхали, будуть землю ділити…
— Яку землю? Що ти мелеш!
— Всяку… поміж людьми… Іди доглянь, щоб нам відрізали недалеко, ближче від села. Бо ще припадь дістанеш…
— Свят, свят, свят! Опам’ятайся. Мені на пошту треба йти. Маланка позеленіла:
— Ти підеш мені?
Вона прискочила до його, страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, із пекучим поглядом, бліда, як мара.
— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі, може, байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш. Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!
І, бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вхопила з припічка рубель і замірилась на його:
— Іди, бо тут тобі смерть буде!.
Вона ладна була його забити — Андрій це бачив.
— Тю, дурна! — знизав він плечима. — Таже бачиш — іду — Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.
Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона усміхалась. Такі чудні пани. Ходять по полю та й міряють. Вона їм у ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь
Не скінчила прокльону — не могла лаятись нині. Вона була такою доброю сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона навіть приспівувала, а тріскуче полум’я сухого ломаччя немов раділо разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт і хазяйство, сама ж не могла їсти — не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама усміхалася до себе.
На ніч змила Гафійці голову лугом, розчесала густим гребенем волосся, що аж вилискувалось; сама заплела дрібушки і кісники. Щоб голова в доньки була як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.
— Може б, ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? — питала вона Андрія і дістала зі скрині єдину його святочну одежу. — Закропи душу ягідками, ковалиха дала…
Андрій давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм’якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Усміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах чулась міць, у руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.
З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потім поїхали. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала відсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшениці. Це на насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, то, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато всяких вузликів із насінням — великих і малих — і раз у раз щось сушилося на вікнах.
— Куди ти його подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас усього тільки дві грядочки.
Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою:
— Не журись… То вже моя голова в тім…
В неділю вона ходила в ліс, де стояли готові зруби, оглядала їх, вибирала кращий матеріал, розмірковувала і розпитувала про ціни в лісників.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простір, гладила Гафійку по голові і часом усміхалась сама до себе.
Вона якось ходила навіть на ярмарок, а потому судили Маланку на селі: певно, баба має гроші, та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала підсвинка.