Fata Morgana

Коцюбинский Михаил Михайлович

Та саме в той мент, здіймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

— Найнявся?

«О! Таки починається!» — подумав він, але удав невинного:

— Що?

— Чи найнявся в економії, питаю?

«Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає».

— Ат, дай ти мені спокій з тою економією… не те у мене на мислі тепер. Он, казав Гудзь, швидко сахарню будуватимуть.

— Слухай, серце, Гудзя, слухай, Андрійку… якраз почепиш торби, та й мені доведеться…

Вона стулила сухі губи і зняла очі до стелі. Що ж! Вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика,

а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь із неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав він заробок? Що вони мають, чим живі? У неї вже руки посохли від праці, вона вже жили висотала з себе, аби не здохнути, прости господи, з голоду…

І вона совала йому перед очі сухі і чорні, немов залізні, руки, голі до самого ліктя.

— Бо чоловік не заробить, ой не заробить, серце моє. Він думає про пиво, а про те ні гадки, що…

І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й собі почав верещати тонким і надірваним голосом.

Таки переміг.

— Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! Не наймуся я й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тоді Маланка стала, як стовп, і зняла руки до неба:

— Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…

Вона стояла біла, як біль, і справді налякана.

Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка — вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.

— Мамо, давати обідати?

— Давай, давай, Гафійко. Маланка зразу відійшла.

— Та чого ти крутишся по хаті мов дзига? Так і миски поб’єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася.

— Та його не було в церкві.

— Кого «його»?

— Та то я так…

— Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.

— Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна… а кінні наступають, душать. «Розходьтесь!» — гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду».

— Та хто розказує?

— Марко… недавно прийшов із Адесу…

— Це Гущин? Кажуть, піймавсь на злодійстві, посидів у тюрмі, та й привели сюда на втіху старому батькові. Гафійка спалахнула:

— Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же богу!

— Та цитьте ж бо! — гукнув Андрій. — Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…

— Та їх там, тату, кривдили.

— Що ти тямиш!. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, — зараз руки назад та й до врядника.

— Оце напалися… не знають самі за віщо…

— А тобі що? Ти мені з ним — гляди, не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…

Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, з-за пазухи висунулась у неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і, вся червона, з очима, повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.

Але

Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима.

Андрій мав гарну присмаку до недільного обіду, тим більш, що скільки не кликали Гафійку їсти, вона не ввійшла вже до хати.

На думці про Гущу старі помирились.

* * *

Ну, дав бог неділю, можна спочити. Маланка сіла на призьбу і поклала на коліна руки. Андрій кудись подався; Гафійка на музиках, а в хаті сумно.

Сонце стоїть низько, так у три чоловіка до землі; порожні й обдерті хатинки кидають кострубаті тіні. Курна дорога з-під Маланчиних ніг біжить у поле.

Навкруги пусто. Челядь гуляє на майдані; старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості — думи.

Ох, боже, боже, трошки того віку, а як його важко прожити. Андрій знов не найнявся. Отак щороку. Легкого хліба шукає. Всю, каже, силу віддав землі, більше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побіжить, як пан пошле, зайця підстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрій іде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці, і ціпком вимахує…

Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь, панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору. Авжеж. Он і панна Тося… і горбата панна Ганна, і панич Петрусь. Рябі коні рвуть із копита, в хмарі куряви сміються молоді обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, і дивиться услід, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.

Всі вони зросли при ній, на її очах. І раптом дух смачного, ситого борщу війнув на неї звідкись. Вона їла такий борщ, як служила у панів. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплі. Маланка сідає і знов кладе чорні руки на коліна. Он де вони почорніли, оті руки: на роботі в панів. Як їй було вісім років, помер батько, а на дванадцятому вона вже нікого не мала, опріч хазяїв. Після матері лишилася стара скриня, дві-три дранки і латаний кожух. Та й тільки.

Спочатку вона пам’ятає себе чорною, вічно в сажі, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуд, а її била пані і зачіпали паничі. Потому звеліли їй варити їсти челяді, і вона варила, аж стала старою дівкою. Тиха, покірлива, всіх слухала і плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові ненажерливої челяді. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повесні пишна, восени багата, а ніхто не кликав її на ту землю, ніхто з хазяйських синів не схотів зробити її господинею. Потому віддалася за Андрія. Як це сталося, що вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навіть власної хати, не то що землі, — і досі не знає. Прийшли злидні до злиднів, а з них виросла біда. Наче знала, бо так плакала на весіллі.

З одного боку співають свашки, з другого — дружки, в хаті, мов в улику, у вікна дивиться челядь…

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу.

А їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки.

То доля її плакала тоді.

Пішли літа марне з світа, як лист по Дунаю…

— Агуш, трикляті… Агуш-ша!

Маланка скочила з призьби і пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках і, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пір’я. Жовті курчата розкотились по грядках, як горох. Налякане заколотом, знялось із сусідньої стріхи гайвороння і било крилами над обсипаною стріхою.